Глава 29. Діма. Хороша людина?

Коли стояв перед дверима на хвилину подумав, що це може бути помилкою... Це не допоможе мені навряд допоможе... Та й самій Тані... Чим я допоможу їй зараз?... Чому я приїхав?

Хоча, в мене була підозра. Все тому, що вона сказала, що я врятував її. Є така штука... Кажуть, синдром рятівника, чи якось так. Рятівник завжди відчуває відповідальність за того, кого врятував. Ми це вчили десь на психології.

Краще б я брата врятував... Зупинив його.

Я вже хотів розвернутись і піти геть, розуміючи, що все ж не готовий ані на відвертості, ані на мовчання, аж раптом двері скрипнули.

Таня відчинила двері і наші погляди одразу зустрілись. Одразу помітив, що її очі були червоні.

— Я ж навіть не подзвонив, як зрозуміла, що я тут? — тільки й запитав я.

— Не знаю, відчула? — відповіла з якоюсь запитальною інтонацією і відійшла вбік. — Проходь.

Я пройшов всередину, вона прикрила за мною двері. А після цього абсолютно несподівано обійняла мене. Просто обійняла, без підтексту. Я обійняв її у відповідь.

Вона втикнулась носом у моє плече і схлипнула. Я злегка розгубився, але все ж взяв себе в руки і почав гладити її по голові.

— Таню, ну чого ти?...

— Я не можу... Весь час думаю про Макса, — тихо сказала вона. — Я так хочу йому помститися за його поведінку, але одночасно з тим так кохаю його...

— Помститися? — перепитав я її. — Ти знов про того самого Макса, блогера?

Я не міг повірити своїй удачі. Таня... Вона знала цього Макса, принаймні, знала щось про нього, я ж це вже помічав. Якщо вона мені допоможе, то я зможу помститися... Я точно зможу помститися йому.

— Ти запамʼятав? — здивовано сказала вона, зазирнувши мені в очі. — Знаю, це безглуздо... Та й що я зможу... Він — не мого польоту пташка... Напевно, не варто й пробувати.

— Не кажи так, — я торкнувся долонею її щоки. — Але за що ти хочеш помститися? Я так і не зрозумів...

— Мені було соромно казати тобі про все це, — на її очі навертались сльози. — Бо... Ти так багато робиш для мене, а я... Я завжди думаю про нього. Я правда не хочу думати, але відбувається те, що відбувається.

Авжеж, мене розпирала ще більша ненависть, коли чув ці слова. Але в той самий час я розумів, що мені пощастило. Якщо на моєму боці буде його колишня фанатка, помститися точно буде легше.

— Ти можеш казати мені абсолютно все, Таню, — я стер сльозинку з її щоки. — І якщо він тебе образив, то я навіть допоможу тобі...

Так, нехай думає, що я зроблю це заради неї. Це буде ідеальне прикриття. В мене вийде.

— Ти? — здивовано перепитала вона.

— Так, — я кивнув.

— Але...

— Ти важлива мені, — я перебив її.

Авжеж, я не збирався розповідати правду. Хоча, може і збирався, не знаю. Але на той момент вирішив про неї промовчати. Пазл почав складатись і без цієї інформації і це навіть давало якусь примарну надію на те, що в мене може вийти вийти на нього.

Напевно, раніше б я приревнував чи щось таке, але зараз все це було неважливо... Мої почуття до Тані важили для мене менше, ніж ненависть до Макса. Я був готовий добитися свого будь-якою ціною...

Чого я хотів? Напевно, знищити його. Так. Забрати в нього все те, що було йому дорогим так само, як він забрав мого брата. Підштовхнути його до прірви так само, як Макс підштовхнув його.

— Але я все одно не розумію...

— Він нашкодив людині, яку я люблю, найдорожчій людині з усіх, — сказав я, подивившись їй в очі.

Таня, здається, зашарілась. Її погляд в цей момент став іншим. Щось змінилось щойно вона почула мої слова.

Я розумів, що казав все так, що вона подумала, що це про неї. Вона подумала, що люблю я її, але... Любов  — це не кохання. І авжеж я говорив не про неї. Але я не обманював, тільки недоговорював. Моя совість чиста, а те, що вона собі надумала, то її проблеми...

В цей момент я побачив, що вона прикрила очі і злегка облизнула губи. Я знав, що значить подібний жест.

Прикривши очі, я поцілував її.

Це був солоний поцілунок. В ньому відчувався біль. Вона вирішила забутись в мені?   Використати? Допоки я сам роблю подібне, я не проти...

І якщо ми обидва захочемо забутись в помсті, буде навіть легше. Тоді я точно впораюсь.

***

#зараз

— Він тут, — Богдан скинув мої руки зі своєї шиї і відштовхнув мене.

Скористався моїм шокованим станом.

Ні... Цього не може бути... Точно не може бути. Він не може бути тут. Якщо він тут, то... Невже, я зможу помститися?...

— Максе, послухай мене, — сказав Богдан, знов ігноруючи мене.

Він буквально підскочив до вікна і говорив кудись в нього:

— Вселись в моє тіло. Зроби це. Можеш хоч надовго там поселитись, я не хочу, щоб ти зникав!

— Він дійсно тут? Прямо тут?... — я все ж запитав це.

Не те щоб вірив у потойбічне, але Богдан виглядав настільки реалістично в своєму зверненні...

— Максе, чорт забирай! Де ти? — Богдан дістав мобільний і увімкнув камеру.

А я просто дивився на це і не міг зрозуміти, що відбувається...

— У тебе поїхав дах, Богдане? — нарешті запитав я. — Як Макс може бути тут?? Як таке можливо?...

— Ти сам бачив! — вигукнув Богдан. — А взагалі, мені зараз не до цього. Не до цього! — повторив він. — Максе, не йди за світлом чи що там тебе кличе! Ми ще не дізнались правду! Ти ж так хотів її дізнатись!

— Яку правду? — я нарешті хоч трохи взяв себе в руки і, підійшовши до Богдана, взяв його за шиворот. — Яку ще правду?

— Це ви маєте розповісти! Ви! — Він дивився на мене з ненавистю. — Знаєш, я не боюсь вас, навіть якщо ви його вбили!

— Вбили? — тупо перепитав я.

Почути таке я не очікував. Так, Макс зник, і було те дивне відео, але... Я думав, ми його просто достатньо сильно залякали... Хоча, відчував, що просто залякати його мені теж було мало, але вбивство.... Я не збирався нікого вбивати.

Хотів забрати в нього все...