Глава 28. Діма. Коли хтось витягує тебе і допомагає зробити вдих...

Коли приїхав додому, одразу пішов до кімнати брата. Я завжди поважав його особистий простір, ніколи туди не ліз. Але тепер.... Тепер я міг піти. Я мав право. Поліція вважає, що це був нещасний випадок...

Але я... Я не повірю, що брат пішов туди сам. Я знайду докази. Саме з такою думкою я відкрив його ноут.

Першим, що я вирішив перевірити, були переписки. Добре, що на його ноуті він зайшов у всі соцмережі і не виходив з них: мені не довелось шукати паролі і тому подібне.

Я зайшов і в телеграм, і в інсту, і навіть у фейсбук, але ніяких незвичних переписок там не було.

В фейсбуці та інстаграмі було зовсім глухо. В телеграмі в нього була група з однокласниками.

Багато часу я витратив перечитуючи саме цей чат. Але, на диво, там не було нічого. Брат взагалі майже ніколи не вступав у якісь обговорення. Він був присутнім, голосував в опитуваннях, але від себе нічого не писав.

Це мене дуже здивувало. Виходило, що можливо він дійсно обманув мене? Він не йшов на зустріч до друзів...

Тоді він спеціально пішов на колію... Зачепери, чи як там...

Я вбив слово «зачепери» в пошук по чату. І на диво знайшов. Дівчата і хлопці обговорювали відео блогера, Макса.

Його імʼя мені здавалось знайомим.

І тут мені згадались слова поліцейського про блогера. Але знову ж таки, блогер, якого дивився мій брат, займався стримами ігор, я це точно памʼятав.

Я вийшов з телеграму і зайшов на ютуб. Зазирнув у «нещодавно переглянуті» і майже одразу знайшов відповідь на всі свої питання.

Відео з промовистою назвою «Макс пробує новенький трюк #зачеперство» було серед останніх переглянутих.

Я увімкнув це відео.

З нього на мене дивився молодий хлопець, десь мій однолітка. Веселий, він був біля якоїсь колії. Розповідав, що це буде його перший досвід, але він вважає, що має бути не страшно.

І я мушу сказати, у нього дійсно все вийшло доволі просто... Зачепитись, відчепитись. Швидкість ніби була зовсім маленька. Він усміхався і пишався собою. Сказав, що все було навіть легше, ніж він думав. А потім додав, що таке напевно і дитина зможе виконати.

Що ще за «і дитина»? І такі ролики ютуб не заблокував? Купа переглядів і коментарів, але жодного негативного...

Мій брат все ще був дитиною. Він наслухався цього Макса... Він хотів стати крутим перед однокласниками, і все з подачки цього ідіота.

Я дивився на блогера з відвертою ненавистю. Це він був винен... Він підштовхнув мого брата до прірви...

А я все намагався згадати, де ж я вже чув чи бачив його. Більш за все я спілкувався з Танею, бо вона була типу моєю дівчиною... Чому типу? Бо, як би вона мені не подобалась, сама Таня завжди була злегка відстороненою.

Зараз мені чомусь раптом захотілось побачити її. Тепер, коли брата не було, в мене не залишалось нікого ближчого за неї...

Я вимкнув авіарежим на телефоні. Одразу почала приходити купа повідомлень. Більшість з них авжеж були повідомленнями про дзвінки від батьків.

Ну і просто повідомлення від них. Причому на всі месенджери, починаючи від есемесок і закінчуючи фейсбуком. Добре, що хоч в інсту не писали.

Не встиг я потримати телефон з увімкненою мережею і хвилини, роздуммуючи, чи дзвонити Тані, як телефон задзвонив сам.

Серце забилось частіше.

«Мама» — ось що висвітилось на екрані.

Я просто дивився на виклик... Не відбивав його і не приймав.

Єдине, що зробив, так це вимкнув звук, і тепер телефон просто вібрував у мене в руці.

Я не хотів говорити з ними... Навіть не уявляв, що саме скажу, якщо таки візьму слухавку.

Хоча ні, я обманював... Я знав, що скажу. Знав мало не дослівно. Я б звинуватив і матір, і батька, бо їхня провина не менша, ніж того блогера... Ні... Я не маю так думати.

Я стиснув телефон у руці. Краще спрямувати всю свою ненависть саме на Макса Фрая... Так, Макс. Це його провина... Його провина. А батьки... Вони просто багато працювали. Вони думали, що так буде краще... Вони вірили в це...

В цю мить телефон припинив дзвонити. Я знов зайшов до контактів, відкрив контакт Тані, і не даючи собі довго роздумувати над рішенням, натиснув кнопку виклику.

Довгі гудки один за одним дратували. Час, здається, сповільнився разів у пʼять, не менше, і коли я вже думав, що Таня просто не відповість, раптом почулось тихе «Алло»...

— Привіт, Тань, — сказав я і завмер. А власне, що я збирався говорити?

— Привіт... — її голос став трохи бодрішим. — Дімо, це ти?...

— А в тебе що, номер не висвітився? — відповів я питанням на питання.

— Я спала... Здається, прихворіла, — відповіла вона. — Снився дуже дивний сон. Такого ніколи не було... Мені взагалі рідко сняться сни. Може, це тому, що ти мене розбудив, то я й памʼятаю його?

— Не знаю, — я сковтнув слину. — І що то був за сон?

— Я тонула, — тихо сказала Таня. — Була під водою, намагалась виплисти на поверхню, навіть бачила це світло... Воно було так близько, що здавалось, що до нього рукою подати... Але скільки б я не пливла, так і не могла вибратись...