Глава 27. Діма. Продовження флешбеку.

Я дав документи... Коли вони побачили моє прізвище, дозволили пройти далі. Але вже тут, вже прямо зараз, я відчував цей страшний запах.

Запах смерті. Він просто всюди. Сморід стоїть такий, що дихати реально неможливо. Здається, що я і сам можу померти просто від того, що задихнусь без нормального повітря.

Мене майже одразу починає нудити, але я тримаюсь. Якась жінка веде мене коридором, потім відкриває одну з кімнат-палат-сховищ, не знаю, як правильно це назвати.

Серце бʼється дуже гучно і швидко. Відбиває шалений ритм і заглушає всі слова.

В кімнаті на мене чекає ще двоє людей. Схоже, це поліцейські.

Здається, один з них щось говорить мені, ну але я зовсім не чую. Як в прострації просто спостерігаю за жіночкою, а не за копами. Дивлюсь, як вона переглядає якийсь аркуш, потім як відкриває одну з дивних шаф у стіні і одним рухом тягне на себе... Виїжджає чорний мішок. А всередині... Я вже розумію, що там всередині. Так, там точно людина. Це видно за конрурами.

Нудота все сильніша, але я все ще тримаюсь.

Копи знов щось говорять... Я просто киваю. Не знаю, на що я там киваю, але думки мої зараз не у їхніх словах. Я все ще дивлюсь на мішок.

Аж раптом жіночка відкиває його. Так спокійно і легко відкриває... І я бачу його.

— Ні... Ні, не може цього бути, ні.... — відступаю назад.

Копи знов щось сказали і жіночка швидко закрила мішок і відправила труп назад.

Відчував себе в якомусь сюрреалістичному сні, не менше.

—...Можливо, треба комусь подзвонити? — вловив я слова одного з поліцейських. — Наприклад, вашим батькам? Я так розумію, ви брат?

— Батьки у відрядженні, — сказав несвоїм голосом.

— Давайте їхній номер, я подзвоню, — запропонував поліцейський.

— Ні... Я сам, сам подзвоню...

Я пішов до виходу з цієї жахливої кімнати..

— Вам ще треба підписати документи, — звернувся до мене інший коп, підносячи якийсь папірець і ручку. — Підпишіться, що впізнали.

Я не дивився, що підписував. Просто черкнув підпис і нарешті вийшов з тієї кімнати... Пішов на вихід.

Коли вийшов на вулицю, сонце буквально засліпило.

День був таким світлим, таким звичайним. Ніщо не вказувало на те, що там, в тій кімнаті, може відбуватись подібне... Для скількох людей цей день такий світлий і щасливий, прямо як під цю погоду?

Я подивився в небо. Від якскравого сонця очі різало, вони почали сльозитись. Але я вперто дивився на яскраву зірку.

Якщо там, за горизонтом, щось є... Якщо є хтось... Бог, чи ще якась вища сутність, як, ну як він міг допустити подібне? Чому мій брат? Чому саме він?

Раптом я зрозумів, що навіть не дізнався, що сталось.

І саме в цей момент побачив, що за мною вийшов один з поліцейських.

— Хочеш прикурити? — запитав він мене.

— Ні, — відповів, подивившись на нього. — Як...? — тільки і вимовив я.

— Він знімав відео, — коп зітхнув. — Відео зачеперів.

— Кого? — не зрозумів я.

— Це коли людина намагається зачепитись за потяг, потім їде на ньому, а потім пригає з нього, щось таке, — пояснив він. — Ми знайшли його відео. Схоже, він повторював за якимось блогером. Це вже не перший випадок в нашій країні, на жаль. Але блогерів точно не притягнеш до відповідальності. Все ж, твій брат сам пішов на це.

— Сам? Ні, не може бути... Він йшов на вечірку... — розгублено сказав я.

— Ми вже взяли знімки з камер. Твій брат був один весь цей час. Можливо, цим відео він хотів щось комусь довести, так буває.

В цей момент мене осінило. Якщо його не спонукали його ровесники, значить... Всьому виною якийсь блогер? Але мій брат дивився тільки парочку блогерів. Навіть не парочку, а...

Всього двох. Якусь модну дівчину і якогось пацана. Але, здається, той займався стримами ігор...

В голові все перемішалось... Зараз мені терміново хотілось переглянути його підписки і відео, які він дивився останніми.

— Я піду, — нарешті сказав я копу.

— Може, викликати таксі? — запропонував він. — І подзвоніть батькам.

— Я сам, дякую, — тихо сказав я. — Поки буду виходити з двору лікарні — подзвоню...

Стадія заперечення пройшла на диво швидко. І тепер я відчував злість. Але ця злість... Вона давала навіть якусь дивну насолоду. Чому? Та тому, що я знав, що якщо я знайду винного, якщо підтверджу свою здогадку, то в мене зʼявиться ціль. І я зможу помститися.

Щойно приїхав додому, вирішив таки подзвонити батькам.

Вони не брали слухавки, в принципі, як завжди.

Я хотів помʼякшити удар... Спочатку. Але тепер... Тепер мене охоплювала злість.

Батьки... Вони винні в цьому. Вони теж винні. І чому я маю помʼякшувати їм удар? Ні, вони на це не заслужили.