Глава 25. Діма. Зберись, Дімо...

— Не ігноруй мене! — я схопив Богдана за грудки і повалив на підлогу.

Дивився на цього схибленого і не міг нічого зрозуміти. Я притискав його до підлоги і міг в будь-який момент просто надавити на сонну артерію і... Але він зовсім не боявся. Був таким розслабленим.

— Звучить надто пафосно! — сказав Богдан кудись вбік і усміхнувся. — Я тебе знов бачу... Як так?

— Кого ти бачиш?! Відповідай! — я натиснув на сонну артерію трохи сильніше.

Богдан раптом закашляв.

Це трохи злякало мене і я послабив хватку.

— Все нормально, — знов сказав кудись вбік. — Він мене не вбʼє.

— З ким ти розмовляєш? Ти що — псих?

Я раптом зрозумів, що мені реально страшно. Я зверху і тримаю його за глотку, але страшно не йому, а мені. Як так?

— Кажу тобі, все нормально, не смій, — сказав серйозніше.

— Що ще за «не смій»? Тут командую я, а не ти! — я знов надавив на його шию.

Але в той самий час руки Богдана вчепились в мої і наші погляди зустрілись.

В його очах я не побачив і краплі страху. Навпаки, він дивився з викликом. На секунду мені навіть здалось, що він усміхався.

Людина, на горлянці якої були чужі пальці, усміхалась переможною усмішкою... Чому...

— Кого ти бачиш? — знов запитав я. Тепер дивився прямо йому в очі.

— Того, кого ти ненавидиш, — відповів він.

— Але... Як? — серце забилось частіше. — Його тут нема!

— Є, — він дивився на мене. Не жартував, я бачив по його погляду, що він не жартував.

— Цього не може бути!

І в цей момент за моєю спиною роздався дрязкіт розбитого скла. Одразу обернувся.

На підлозі лежала розбита ваза.

— Я...Я...

Я не знав що сказати, але саме в цей момент зі столу полетіло все... Ніби це зміли невидимою рукою. І фотографії, і ручки, і книги....

— Він тут, — Богдан скинув мої руки зі своєї шиї і відштовхнув мене.

Скористався моїм шокованим станом.

Ні... Цього не може бути... Точно не може бути. Він не може бути тут. Якщо він тут, то... Невже, я зможу помститися?...

Саме в цю мить я згадав той момент, коли все моє життя перевернулось з ніг на голову.

***

Дзвінок з незнайомого номеру ніяк мене не напружив. Я подумав, що скоріш за все то був брат. Прокинувся десь невідомо де, телефон загубив чи він просто сів... Усмішка одразу зʼявилась на обличчі.

Все ж, я переживав. Він вперше ходив на подібну тусовку. Напевно, його опоїли? Треба б його забрати...

Але як тільки я підняв слухавку, то...

— Вітаю, Дмитрію? — запитав суровий чоловічий голос.

— Так, це я, — відповів я.

— Будь ласка, відійдіть кудись, де ми зможемо говорити наодинці, і повідомте.

В голові почав складатися пазл... Можливо, брат потрапив до поліції... В першу ж гулянку! Ну він і невезучий! Чорт... Ну нічого... Думаю, мене відпустять з пар?

Я вийшов до коридору... Трохи пройшовся вперед. Тут не було майже нікого.

— Так, слухаю, — нарешті сказав йому.

— Вашого брата було знайдено в кілометрі від вокзалу, на залізничній колії. Сильна травма голови...

— Де він? Яка лікарня?

Серце забилось як скажене. Брат постраждав... Як, ну як він опинився на залізниці... Він казав, що йде до друзів...

— Я вам скину адресу, — відповіли мені. — Мені дуже шкода...

— Що значить, вам шкода?! — не зрозумів я.

Але телефонний виклик перервався. Одразу після цього мені прийшла адреса. Не чекаючі ні хвилини, я зайшов у додаток таксі та викликав машину за вказаною адресою. Сам же швидко пішов за речами...

— Дімо, що сталось? — запитала наша староста, коли я влетів до аудиторії і почав швидко збирати речі.

— Брат, я їду в лікарню, — коротко відповів я.

Щойно все зібрав — пулею вилетів з аудиторії. Побіг до ліфтів. Коли спустився на перший поверх, якраз прийшло сповіщення, що машина підʼїхала. Дуже швидко. Але напевно не дивно, бо університет знаходився в центрі міста і тут завжди були машини. Тим паче, більшість з них були вільні, бо зараз був день.

Їхав як на голках. З одного боку хотілось якомога швидше побачити його. З іншого, я відчував щось неладне.

Не хотів думати про це... Забороняв, але відчуття того, що все руйнується, розпадається на маленькі шматочки прямо тут і зараз, не проходило.

Коли приїхав на місце і розплатився з водієм, то пішов всередину. Підійшов до інформатора.

— Мій брат потрапив у лікарні, мені дзвонили... — сказав я, дивлячись на жіночку.

— Якщо вам у прийомне, то це четвертий поверх, але спочатку скажіть прізвище! І у вас є флюрографія? Без неї вас не пропустять!

— Що? А, є, — я махнув рукою. — Дякую...

Побіг до ліфтів, викликав, але вони ніяк не їхали. Тому вирішив піти сходами. Але і тут я не йшов, а скоріше біг.

Щойно дістався четвертого поверха — знов зустрівся з черговим «пунктом пропуску».

Жіночка подивилась на мене доволі суворо:

— Хто? До кого? Флюрографію давайте!

— До Олександра Руденко, — я дістав з кишені купюру в пʼятдесят гривень і простягнув жінці.

— А у нас такого нема, — відповіла вона.

— Він щойно поступив, перевірте, мені сказали, що ця лікарня... — розгублено сказав я.

— Можливо, хтось пожартував? Або... Що точно вам сказали?

— Що його знайдено в кілометрі від вокзалу і...

— Почекайте хвилиночку.

Її вираз обличчя вмить змінився. Став співчутливим. Вона взяла до рук мобільний і подзвонила кудись.

Вона щось запитала, їй щось відповіли, але в мене у вухах ніби вата була. До горла підступав клубок.

— Мені дуже шкода, але вам потрібно не сюди... На перший поверх в іншому корпусі... Там морг.

— Ні...

— Мені дуже шкода...

Я розвернувся і з порожнім поглядом пішов до ліфтів. Тепер йшов дуже повільно. Цього не могло бути. Цього не могло трапитись. Не мало трапитись, точно не з ним. Це ж була просто вечірка... Всього лише підліткова вечірка.