Глава 24. Макс. Доля — кумедна штука?

Чим ближче ми підходили до цього будинку, тим гіршим було моє передчуття. Я знав, що Богдан не жартував: він дійсно готовий піти на все і не боїться наслідків. Раніше був ще тим боягузом... Принаймні, я думав, що він був ним. А тепер... І що мені робити? Якщо та компашка дійсно причетна до моєї смерті і Богдан їх розкриє, то він наразить себе на справжню небезпеку... Я не хочу, щоб це сталось.

На мить подумав, що саме зараз міг би вселитись в нього. Через те, що ми так сильно довіряємо одне одному, захопити його тіло зараз буде легше легкого. Я зможу... І відправлю його додому. Вкладу спати і виселюсь. Скоріш за все, це буде моє останнє вселення, бо енергія тане на очах. Але можливо тоді, коли я зникну, Богдан буде думати головою і не сунеться до можливих маньяків серед ночі...

Коли ми стали такими близькими друзями? Ще нещодавно він хотів мене знищити, а тепер я готовий знищити будь-кого заради його порятунку.

У мене при житті не було справжніх друзів. Була, авжеж, Таня, але якщо враховувати останні події, то я дуже сильно помилявся в ній, Богдан мав рацію...

Подумати тільки, моїм справжнім другом став той, хто мене колись ненавидив, а та, кого я вважав другом, виявилась однією з моїх переслідувачів.

Доля — кумедна штука.

Мені б хотілось, дійсно хотілось побути тут довше. Навіть в цій формі мені було дуже весело. Я й не думав, що мати реального друга може бути так весело. І неважливо, що в основному ми займались рослідуванням моєї смерті, це ніяк не завадило мені нарешті жити на повну. Парадоксально, але факт.

— Богдане, — таки звернувся я до нього, коли він схопився за ручку дверей у підʼїзд.

— Ну що ще? — він відповів злегка роздратовано.

— Будь обережний.

— Розслабся, ніхто не стане мене вбивати за якісь здогадки, — запевнив він мене.

— Якщо мені щось не сподобається, я буду діяти, — не знаю навіщо сказав це.

— Не смій. Ти і так вже практично не можеш матеріалізуватись. Думаєш, я не помітив? Ти слабшаєш. А я ще хочу придумати спосіб залишити тебе тут. Тому ти маєш почекати.

— Який ще спосіб? — здивувався я. — Та й нащо... Як тільки я впевнюсь, що вони не зможуть нашкодити тобі, у мене більше не буде мети залишатись в цьму світі.

Було неочікувано і приємно, що Богдан думав над такими речами. Все ж, ми дійсно подружились. Це не було щось однобічне...

— Що? — перепитав він.

— Чорт, — я зітхнув. — Забий.

— Ні, не забʼю, — він так і стояв перед дверима у підʼїзд. — Хочеш сказати, що не хочеш мститися чи щось таке?

Він насупився. Виглядав злим.

— Хочу сказати, що ти все ще живий і я хочу, щоб так і залишалось, — роздратовано відповів я. — Давай повернемось додому.

— Вони нічого мені не зроблять, — він усміхнувся. — Тим паче, на своїй хаті. Тим паче з врахуванням того, що ми знайомі і про це всі знають. Чого це ти раптом став таким  панікером?

— У мене погане передчуття, — чесно сказав йому.

— Забий, все буде добре, — Богдан продовжив усміхатись. — Якщо що — в мене з собою мобілка.

— О так, зброя двадцять першого століття! З ним-то тебе точно не грохнуть! — з насмішкою сказав я.

— Припини, — він зітхнув.

— А от і не припиню, — тепер вже я говорив серйозно. — Мене вже грохнули, якщо не забув. Я не хочу тобі такої долі.

— Досить вже сантиментів, — відповів теж серйозно. — Я все розумію, але все одно не збираюсь бути осторонь. Це мій вибір, — на цих словах він все ж відкрив двері і пішов до ліфту.

Я зітхнув. Можливо, треба було зупинити його прямо тут і зараз, але якби я це зробив, не факт, що це б спинило його більше ніж на день.

Значить, краще просто піти за ним зараз і вирішувати проблеми по мірі їхнього надходження.

Дійшли до ліфту, сіли мовчки. Проїхались. Потім підійшли до необхідних дверей. І Богдан натиснув на дзвінок.

Вже за пару хвилин нам відкрили двері. Точніше, Богдану.

Він привітався з Катею і Танею, і вони пройшли далі.

— Привіт, — привітався Богдан з Дімою.

— Привіт, Богдане, — відповів той йому. — Що ж, добре, що ти прийшов. Таню, зроби те, про що я говорив раніше.

Ці слова мене насторожили. Що ж вони зібралися робити? Чорт... Я знав, що не треба було сюди йти, знав.

— Але ж ти сказав, що... — дівчина виглядала розгубленою.

— Таню, негайно, —  Діма говорив якимось командним тоном.

Тепер я був впевнений, що саме він був головним в їхньому тріо. Погано, дуже погано. Якщо про Катю і Таню ми знали хоч щось, то з Дімою все було куди важче. Я не знав, що від нього очікувати.

— Добре, — сказала вона, опустивши голову. — Катю, підемо...

— В сенсі?! Куди? — не зрозуміла Катя.

Вона взагалі була не надто розумна. Тому я й не хотів, щоб Таня розповіла їй зайвого... Катя могла все зіпсувати. Але вже пізно. Тепер дороги назад нема. І все буде так, як я спланував.