Глава 21. Катя. Кохання — це не просто...

Цікаво, чому так несподівано...

Я швидко збиралась. Діма викликав дійсно неочікувано. Сказав, що Богдан прийде. Як так вийшло? Чому він вирішив прийти? Сам уникав мене, уникав усіх, а тут...

Цікаво, він ненавидить мене?

Мене дійсно хвилювало це питання. Ми з Богданом багато через що пройшли разом. Дружили з дитинства, навіть зустрічались.

В якийсь момент я навіть думала, що Богдан — моя доля, чи щось таке. Не те щоб я його кохала, ні. Просто він завжди був поруч, нам було доволі комфортно разом, ми добре знали одне одного. Я довіряла йому, як нікому іншому.

Але потім я побачила Максима.

Хтось скаже, що закохатись з першого погляду, та ще й просто споглядаючи чужі відео, неможливо. Хтось скаже, що це по-дурному. Хтось взагалі запевнить, що це й не кохання зовсім. Але те, що я відчула, коли побачила його, відкрило мені очі.

Кохання — це не просто «пройти щось там разом». Це взагалі щось зовсім інше. І це не якесь там прекрасне почуття, яке змушує тебе ходити в піднесеному настрої чи щось таке.

Кохання робить боляче. Дуже боляче. Кохання може навіть вбити. Воно може знищити все, що було тобі важливо, може зруйнувати твоє життя...

А може й навпаки піднести тебе на саме небо.

Та фраза Макса про синицю в руках, якою він не хоче задовільнятись, відкрила мені очі. Я більше не хотіла задовільнятись меншим просто тому, що всі так роблять. Мені хотілось більшого. Хотілось того, чого хотілось...

Я дістала з кишені дармовис у вигляді маленької камери. Могла діставати його тільки тут, наодинці з собою. Про нього ніхто не знав. Ніхто й не мав дізнатися. Хоч одна його річ, єдине, що в мене є... Що залишилось. Напевно, я не мала його брати... Але після того що сталось... Я вже не могла спинитись.

Я така дурепа... На що розраховувала в той день?... Можливо, хотіла, щоб він як у казці, одразу закохався? Прямо як я, коли побачила його? Ні, не коли побачила, коли почула... Коли його фраза звільнила мене, довела, що за своє щастя треба боротись.

Але цього не сталось...

Я прикрила очі, згадуючи той день... День, який змінив усе.

***

Я знала, що він був тут. Прослідкувала... Так, це неправильно. Я взагалі не мала цього робити, але... Я не могла стриматись. Я хотіла відкритись йому, розповісти про свої почуття.

Серце билось, як скажене.

Так хотілось зустрітись з ним, подивитись в очі, нарешті поговорити... Зізнатись. Навіть якщо він мене відшиє, це не буде кінець світу. Точно не буде. Мені просто хочеться з ним поговорити. Можливо, почути якесь добре слово та й все.

Наважившись, я нарешті постукала в двері. В руках у мене був пакет зі смаколиками. Я сподівалась пригостити його, попити разом чаю чи щось таке...

І вже за хвилину мені відчинили.

Це був він.

Саме такий, як на відео. Яскравий, красивий і... невдоволений?

— Ти хто? — запитав він, дивлячись на мене.

— Я... — я розгубилась. Одразу забракло слів. До щік прилила кров. Здається, я почервоніла.

— Я не замовляв доставки, ви помилились, — сказав, одразу ж закривши двері прямо мені перед носом.

Він не дав мені і шансу хоча б слово сказати. Людина, яка змусила мене повірити в те, що все на світі — можливо, сама забрала у мене цю віру, розтоптала її, як щось непотрібне, щось зовсім незначуще.

На камеру він завжди був таким добрим і веселим, а насправді... Він обманював нас всіх, обманював мене.

Все, що його цікавило — гроші. Видно, він був доволі хорошим актором, раз зміг грати такого веселого і безпосереднього хлопця, який любить своїх фанатів.

Але фанати... Такого лицемірства фанати не пробачають. Я... Я не пробачу...

***

Саме в той момент, саме тоді, я зрозуміла, що точно не пробачу йому.

Я розплющила очі та зітхнула. Треба було виходити. Я виведу на чисту воду Богдана, тепер нема сумнівів, що він знає набагато більше, ніж каже. І якщо це правда... У нас не буде вибору. Ми все витрясемо.

Я не змирюсь. Не тепер.

Саме з такими думками я покидала свою квартиру...

Батьків вдома не було — вони в мене часто їздили по відрядженням. Напевно, саме тому рідню мені в основному замінив інтернет.

Але я вже давно не злилася на них... Макс, який витягнув мене з усього того лайна, який дав причину жити і боротись, йти до мети, зʼявився в мене саме завдяки тому, що їм було на мене начхати.

І тоді я побачила, що незнайома людина може надихати. Він надихнув мене...

Наші стосунки з Богданом на той час були дивними.... Ми ніби як вже мали переходити на наступний етап, але... Я весь час думала саме про Макса. Це було дивне відчуття.

Я ж розуміла, що він — далеко не ангел, і що він не такий, яким показував себе на камеру. Але все одно не могла його забути.

Я нікому не розповідала про те, що ми говорили, ані Дімі, ані навіть Тані. Та й не думаю, що Макс сам памʼятав ту дивну розмову. В нього було повно грошей, він напевно жив у розкоші і весь час замовляв собі доставку чи щось таке.