Глава 20 Макс. "Ми дізнаємось правду, я тобі обіцяю"...

Коли я дивився на те, як Богдан забирав таблетки і покидав кімнату матері, вперше подумав, що насправді залишився в цьому світі зовсім не для того, щоб дізнатись правду. Не те щоб я вірив в якусь вищу мету існування душі чи щось подібне... Насправді я навіть в душу не вірив... Доки не вмер.

Я думав, що мені жилось погано з моїм батьком-пиякою, якому на мене було завжди фіолетово. Але поживши з Богданом, я зрозумів, що дарма жалівся на своє життя. Що, як наспраавді я вижив задля того, щоб опинитись в цьому домі?

Це відкриття здавалось мені таким логічним, що навіть ставало трохи лячно. Мені дійсно вже було зовсім не так цікаво, що ж саме трапилось в той день, коли я помер. Але займатись розслідуванням з Богданом було весело. Схоже, йому й самому це подобалось. Напевно, це відволікало його від його персонального пекла в цьому будинку.

Якщо до всього цього докинути його закоханість в Катьку, яка кинула його через якість почуття до мене, то виходило, що в нього дійсно не було зовсім нікого.

Я знав, що йому було не все одно на мене. І мені теж. Мені вже давно було не все одно.

Богдан так і сидів перед коробкою. А я його не підганяв. Відкриє, коли буде готовий, а я... Тепер я навіть не хочу розгадувати загадку. Розуміння цього ніби скинуло камінь з душі. Я готовий провести в пошуках не один день чи місяць. За цей час навчу Богдана заробляти на ютубі, рано чи пізно він все одно здасться, я впевнений. І тільки потім...

— Навіть не знаю, чи можна мені це читати, — раптом сказав він.

Він тримав у руках листи. Їх було дуже багато. Але серед них виділялось декілька червоних. Саме таких, які були в моїй студії. Я точно не помилявся.

Якби побачив їх трохи раніше, напевно, знов відчув би паніку, але зараз... Зараз я не відчував нічого. Це було дивне відчуття.

— Можна, — нарешті промовив я. — почни з червоних. Саме вони — найважливіші.

— Тебе це зовсім не напружує? — здивувався він, беручи до рук червоний конверт. — Звучиш якось незвично розслаблено.

— Так і є, — не став юлити я. — Я абсолютно розслаблений.

— Ну це напевно добре, — він знизав плечима. — Тоді я розкриваю.

Я кивнув і Богдан рокрив конверт. Дістав звідти аркуш і почав читати. Я теж пробігався рядками...

«Любий Максе!

Я знаю, що ти з тих людей, які не люблять плутати реальне та віртуальне життя. Памʼятаю, як ти відшив мене. Я тоді дуже злилась, прямо дуже... Хотіла зробити щось погане, хотіла розкрити тебе перед усіма, злити інформацію... Але потім подумала, що це ж тоді всі фанатки будуть тепер знати де ти живеш, де вчишся, які стосунки в тебе з батьками. Тоді я перестану бути унікальною.

А я хочу залишатись унікальною... Навіть зараз я відчуваю, що все ще унікальніша інших знаючих правду. Але ми не видамо тебе, я не дозволю, обіцяю...

Подумай ще раз над моєю пропозицією. Я ж дійсно кохаю тебе. Я зможу допомагати тобі зі зйомками, повір, так ти станеш ще популярнішим! Ми просто маємо бути разом, не відштовхуй мене!

Твоя фанатка.»

— Стоп, — сказав, коли дочитав. — Що ще за пропозиція?

— Схоже, ця «фанатка» пропонувала тобі зустрічатись? В реалі? — в шоці перепитав Богдан. — Цей почерк...

— Так, — я кивнув. — Це точно твоя Катька, я вже й сам запамʼятав її подчерк, ще з попередніх листів фанатки номер один.

— Але зараз вона підписалась трохи інакше... Що ж значить та цифра? — Богдан дивився на лист. — Раніше вона підписувалась з цифрами. І той твій фанфан теж був з цифрами.

— Так, — я кивнув. — Фанфан 123, — саме так він підписувався.

— Чому «він»? — перепитав Богдан. — Ми ж щойно отримали черговий доказ того, що про твоє подвійне життя скоріш за все знала саме Катя...

— Не знаю, у мене все одно враження, що в чаті писала інша людина, — я знов вдивлявся в речення в листі.

— Значить, задіяна дійсно вся компашка, — Богдан зітхнув.

— Але це добре, — я усміхнувся. — Виходить, вони не завжди діяли злагоджено і...

Я обірвав себе на півслові. Я ж не хотів розгадувати цю загадку. Хотів зупинитись. Що я роблю... Якщо розгадаю її, то...

— І?... — перепитав Богдан.

— Не знаю, — видавив я з себе.

— Ти знов щось приховуєш, — Богдан зітхнув і поклав лист на стіл. — Хоча, чого я очікував? Ми все ще ніхто одне одному. Ти не зобовʼязаний ділитись, та й це твоє життя і твоя смерть.

— Не в тому справа... — я зітхнув і вирішив сказати часткову правду. — Просто... Я не знаю, що трапиться, якщо я розгадаю загадку, якщо дізнаюсь правду.

Я дійсно переживав. Що буде з Богданом, коли я зникну? А я ж напевно одразу зникну, варто тільки дізнатись... Я був упевнений в цьому на сто відсотків. Саме це привʼязало мене до світу живих. І якщо цей якір зникне, то з ним зникну і я... Але я цього не хотів.

У мене зʼявилась нова ціль. Важливіша, набагато важливіша. Копирсатись в минулому точно не важливіше, ніж подбати про майбутнє друга.

— Боїшся, що твої здогадки підтвердяться і вони причетні до твоєї смерті? — перепитав він.

— Щось таке, — я кивнув.

Не знаю, наскільки щиро звучав. В голові був сумбур. Я все ще був шокований тим, що моїм справжнім покликанням тут, схоже, був саме Богдан і налагодження його життя. Тому мені просто потрібно більше часу. Крім того, він може бути в небезпеці...

— Але вони тобі більше нічого не зроблять, — він знизав плечима. — Ти тепер взагалі привид і тобі нема чого боятись.

— А як щодо тебе? Якщо вони дійсно причетні до моєї смерті, а ти підберешся надто близько, вони...

Все ж сказав це. Ще більше правди. Можливо, не варто було...

— А що вони? Думаєш, вони щось зроблять? В мене все одно ніяких прямих доказів. Та й ти нічого не памʼятаєш... — він зітхнув.

— Так, на жаль, — я теж зітхнув. — Якби я памʼятав ту зустріч, все б стало на свої місця. Ну хоча б частково.

— Ну ти ж не винен, що не памʼятаєш, — він знов знизав плечима. — Загалом, хіба не саме тому, що ти не памʼятаєш, ти все ще тут?