Глава 19. Богдан. Викрадення коробки.

Як тільки я перестав чути його голос, став почуватись ще більш напружено. Я дійсно збирався скоїти крадіжку. Авжеж, моя родина була не з багатих, але я ніколи не думав, що опущусь до такого. Це було проти моїх принципів, проти всього, до чого я звик. Але я розумів, що мав це зробити. Макс самостійно не зможе впоратись... Йому важко переміщати предмети на відстань, та й це надто помітно.

Чомусь в цей момент я подумав про те, а що ж буде, коли ми з Максом все ж розплутаємо цю справу і дізнаємось, хто причетний до його смерті.

Макс інколи бував доволі імпульсивним... Хоча, чим я кращий? Сам мало не вбив його пару разів. Але зараз... Зараз мені дійсно хотілось йому допомогти. Схоже, ми стали практично друзями. У мене давно не було таких друзів. З Максом мені не треба було нічого приховувати, можна було говорити щиро і прямо.

Коли це все закінчиться, коли ми дізнаємось правду, ми б з ним могли забути про це все, про розслідування, про його смерть... І завести крутий канал.

Я усміхнувся своїм думкам. Це було б цікаво. Не брати його старий канал, а саме завести новий. Зробити якісь пранки з привидом. Там можуть бути такі спецефекти... І все безкоштовно. Ми б точно були в топі.

Вже уявляв, як всі в коментах почали б гадати, як же я це роблю... Вони б припускали, що це монтаж, або якийсь фокус. А я б просто робив все нові і нові пранки. Макс міг би робити що завгодно, ми б записували це все з одного дубля, без всякого монтажу. І навіть якби хтось прогнав відео через пере

Я б зміг нарешті зʼїхати від батьків.

Згадка про батьків одразу ж змусила усмішку зникнути з обличчя. Батьки... Люди, які дали мені життя, і які його споганили. Мати, якій на все фіолетово, і батько, який...

Ні, я розумів, що Макс мав рацію в тому, що я мав давати відсіч. Та й фізично я вже напевно й не слабший за батька, тож міг би це зробити. Але дитячі психологічні травми нікуди не поділися... Напевно, я все ще боявся його, хоча по ходу вже не мав би.

А зі сторони це скоріш за все виглядало якось не дуже. Напевно, Макс думає, що я зовсім безхарактерний слабак.

Як би не приємно було визнавати, але ця проблема дійсно є. Як там кажуть психологи... Щось типу «визнання проблеми — перший крок до її вирішення»? Напевно, саме це зараз і трапилось.

Від роздумів відволік сигнал пожежної тривоги. Значить, Макс вже знайшов свої посилки і тепер просто вигнав зайвих людей. Зараз всі мають вибігти, Макс позве мене і ми заберемо документ.

Так і сталось. Буквально за дві хвилини я почув його голос:

— Вперед, через чорний хід, його не закрили, довелось прилякнути!

— Добре, — я кивнув і буквально побіг до чорного ходу. В руках у мене була коробка на заміну коробки з листами Макса.

— Вдягни перчатки! — скзаав він до того, як я торкнувся ручки дверей.

— Ми ж не в кіно!

— Просто вдягни, я ж казав тобі взяти!

— Добре, — я натягнув перчатки.

Сперечатись було зараз недоречно... Потім, коли вже дістанемо листи. Тоді вже насварю його. А може й не насварю. Все ж, в якомусь сенсі зараз Макс навіть турбувався про мене. Було дивно це розуміти.

Хоча, чому дивно... Якщо вже я привʼязався до нього, напевно нормально, що він також.

Ми обидва особливо не мали друзів до цієї зустрічі. Авжеж, на то в нас були різні причини, але вже як сталось, так сталось.

Зайшов до відділення, прикриваючи за собою двері, пройшов до стійки.

— Заходь! Другий ряд, перша секція, друга поличка знизу, — скомандував Макс.

Я зайшов за стійку, пройшов до першої секції, сів навпочіпки перед другою поличкою.

— Оця велика коробка, — продовжив Макс.

— Добре, — я поміняв коробку, поставивши ту так само, як попередня стояла до цього.

— Я вже підшаманив все на сайті, тож проблем не буде, — додав він. — Швидше, ходімо!

— А камери? Ти впевнений, що все вимкнене?

— Так, впевнений, все добре. Коли ми вийдемо вони знов увімкнуться.

— Зрозуміло, — я кивнув, ідучи на вихід.

Вже за пів хвилини ми йшли вулицею... Я йшов доволі швидко, майже біг. Все ж, красти не дуже приємно, нехай це і речі Макса і він сам дозволив.

— Чому ти так летиш? — ніби читаючи мої думки запитав друг.

Друг.

Я усміхнувся. Подумки я вже охрестив його другом.

— А тепер усміхаєшся, як телепень, — продовжив коментувати Макс. — Це так на тебе адреналін діє?

— Напевно, — я кивнув, побачивши, що ми вже майже дійшли до метро.

Згадав, що хотів насварити Макса за оті приколи. Усміхнувся.

— З тобою сьогодні точно щось не те... — тепер він говорив злегка розгублено. — Пробач, що довелось красти...

— Та все нормально, — я махнув рукою.

— Вдягни хоч навушники, скоро вийдемо в людне місце. Точно вирішуть, що чокнутий.