Глава 16. Макс. Сповідь батька.

Богдан швидко підібрав коробку з листами фанатів і разом із нею заліз в шафу.

— Вимкни мобільний! Так, щоб навіть вібрації не було, — додав я, після чого покинув кімнату. Пройшов до коридору і побачив батька.

Він виглядав... дивно. У чистому одязі, тверезий... Однак з синцями під очима, які були більші, ніж зазвичай.

Роззувшись і знявши куртку, він пройшов по коридору далі. Подивився на двері в мою кімнату. Чомусь пішов до неї. Я йшов слідом, вже готовий будь-яким способом відволікти батька, якщо той вирішить зайти всередину, однак він раптом зупинився прямо перед дверима.

Поклав руку на двері, опустив голову.

— Синку, — його голос розірвав тишу. — Сьогодні, як і завжди в ці дні, я думаю лише про те, що твоє зникнення — не просто якийсь жарт... Ти втік від мене тому, що я був поганим батьком. Після смерті матері я ніяк не міг взяти себе в руки й це привело до того, що я весь час тільки й пив, намагаючись втамувати біль і тугу за нею. Але коли зник ти, я раптом зрозумів, що зосереджувався зовсім не на тому що треба. Коли ти повернешся, я обіцяю, я зроблю все, щоб у тебе було нормальне життя, щоб ти зосередився на навчанні, а не на заробітку грошей... Я навіть не знав, що ти навчаєшся на індивідуальному плані й майже не ходиш в університет, подумати тільки...

— Ти... Я думав, ти зовсім не цікавився моїм життям, — тихо сказав я, ставши поруч із ним.

— А зараз я знов піду в поліцію, — раптом сказав батько, і вираз його обличчя став рішучим. — Я змушу їх шукати тебе краще. Якщо треба, приверну увагу журналістів. Знаєш, хтось виклав відео на твоєму каналі... У твоєму стилі, хтось грав в ту гру, в легенди. Я ж передивився все, що у тебе було і зрозумів, що скоріш за все це грала інша людина. Можливо, хтось увімкнув твій телефон, хтось вже розгадав твою загадку. Поліція має легко вийти на ту людину. Жахливо, що про твоє нове відео я дізнався з новин.

— Чорт... Ти чув це? — звернувся я до Богдана, а потім згадав, що той же не може відповідати мені, не видавши себе. — Це ж я твоє відео виставив... Сподівався виманити свого вбивцю.

Раптом з шафи почувся глухий удар. Батько одразу ж відімкнув двері, а я, перш ніж встигнув про щось подумати, метнувся до віконної рами й дернув стару хвіртку. Вона стукнулась об раму і видала звук, схожий на той, що був до цього.

Батько дивився на раму...

Я знов штовхнув раму, вдаючи, що це робить вітер.

Батько підійшов до вікна, взявся за ручку хвіртки, закрив її... Потім зітхнув і вийшов із моєї кімнати.

— Богдане, сиди тихо, — знов сказав я. — Він ніби збирається в поліцію, скоро піде і ти зможеш вийти.

В жодному випадку не видай себе, поки він тут.

Як тільки сказав це, пройшов крізь двері й пішов до коридору, де батько вже знов взувався. Схоже, він взяв якісь документи і тепер клав їх в сумку. Вдягнувши куртку, він озирнувся, взяв сумку, відчинив двері, вийшов і замкнув квартиру.

Я швидко пішов до своєї кімнати.

— Богдане, вилазь, він пішов, — звернувся я до нього.

— Фух, нарешті, — Богдан буквально вивалився з шафи разом із коробкою з листами фанатів. — Ти як? — запитав він, поставивши коробку і діставши мобільний.
Направив екран на мене, щоб бачити віддзеркалення.

— Нормально, — коротко відповів я. — Нам треба забиратись звідси... Не знаю, чи можемо ми забрати всі листи для аналізу, раптом батько вже бачив їх, буде дивно, якщо вони пропадуть.

— Давай я сфотографую всі листи, що тут є, а вдома вже детально їх розглянемо, — запропонував Богдан.

— Добре, давай, — погодився я. — Краще нам забратися звідси, поки батько не повернувся.

— Погоджуюсь, — він кивнув і почав фотографувати усе, що було в коробці.

А я тим часом думав про батька. Він поводився зовсім не так, як тоді, коли ми жили разом. Напевно, вперше я так сильно шкодував про те, що мертвий. Раніше на підсвідомому рівні я запевняв себе, що насправді нікому в цьому світі нема діла до мене справжнього. Я не думав про оточення, переживав тільки за те, що не зможу розібратись, хто мене вбив, і як слід помститися.

Однак одночасно з цим почуттям було ще одне... Я злився. Злився на те, що батько, як і більшість людей, починали щось цінувати тільки тоді, коли це втрачали. І я не буду його виправдовувати: він теж винен в тому, що сталося. Я пішов у віртуальний світ, в блогерство не тому, що шукав популярності й зовсім не від нудьги. Я банально не хотів голодувати через його пияцтво, все почалось з цього...

Я подивився на Богдана: той саме поставив коробку на місце, в шафу, схоже, вже все сфотографував. І в цей момент телефон в його руці завібрував.

На екрані висвітилось «Катя». Богдан натиснув «відповісти» і поставив дзвінок на гучномовець.

— Привіт, Богдане, ну як ти там? Ще не звільнився? — запитала Катя. — Ми вже збираємось...

Він подивився на мене, я кивнув.

— Привіт, так, вже практично вільний, — відповів Богдан.

— Супер, тоді зараз пришлю адресу, — сказала Катя. — Чекаємо.

Катя скинула виклик і Богдан заблокував мобільний. Його обличчя після розмови з нею знов спохмурнішало.