Глава 15. Макс. Моя "фанатка №1"

Поки Богдан спав, я, як і завжди, залишався в колі з солі. Богдан став замикати кімнату, щоб мати чи батько знов не зайшли так само неочікувано, як нещодавно.

Через те, що часу було доволі багато, а спати мені було не потрібно, кожну ніч я тренувався протистояти барʼєру. Мені вже непогано вдавалось викривляти його, однак все ще не міг його прорвати.

Скоріш за все, прорвати його взагалі було неможливо, однак завдяки тому, що я тренувався, мій дух ставав сильнішим, я відчував це.

Сьогодні після універу ми мали заявитися до мене додому. Точніше, не так, заявитись мав я, але авжеж зробити це без Богдана я фізично не міг.

Тому вчора ввечері ми продумали два варіанти... Перший, якщо нікого не буде вдома, буде полягати в тому, що я пройду всередину і відімкну замок звідти, запустивши Богдана. Разом ми перериємо всі листи фанаток і знайдемо там ті, що написала Катя та Таня. Можливо, це нічого не дасть, а можливо, ми натрапимо на якусь ниточку.

Другий, якщо батько буде вдома, мав полягати в тому, щоб виманити його перед тим, як ми проберемось всередину.

Навчання було дуже нудним, тому я весь час тренувався. Щоб не привертати зайвої уваги, пішов в сусідню аудиторію. Хотілось потренуватись в тому, в чому я практично не мав досвіду, а саме в маніпулюванні фізичними обʼєктами. Хоча знав, що можу це робити: саме завдяки цій навичці я і привернув увагу Богдана до телефона, після чого наші долі в якомусь сенсі переплелись.

Тоді подібні маніпуляції були для мене складними, а зараз, з врахуванням усіх моїх духовних тренувань, стали мало не елементарними. Я розвивався, моя душа розвивалась, я відчував це.

В тренуваннях час плинув інакше, швидше і повільніше одразу. Це нагадувало мені ті дні, коли я сидів і чекав на появу хоч якоїсь живої душі там, у студії.

Як тільки почув дзвінок з третьої пари, одразу ж перенісся до Богдана. Він саме вставав з-за столу. Поруч з ним була Катя.

— Богдане, які плани на зараз? — Катя мило усміхнулась.

— Маю йти, — він зітхнув. — Батько просив одразу після занять прийти до його друга, допомогти з компом, схоже, якийсь вірус.

— Непогано обманюєш, зовсім непогано, — прокоментував я.

— Шкода, — вона опустила голову, — я думала, що ми підемо разом до Тані, будемо брейнштормити щодо подальших дій.

— Я намагатимусь впоратись якомога швидше і приєднаюсь до вас, якщо ще не розійдетесь, — Богдан усміхнувся.

— Домовились, — Катя кивнула йому. — Тоді, напевно, побачимось ще сьогодні. Не прощаюсь.

— Так, — Богдан теж кивнув.

Потім зібрав речі в сумку, і пішов на вихід раніше за Катю.

Я, як і завжди, йшов слідом.

Як тільки вийшли з універу, Богдан вдягнув навушники: це було вже звичним знаком того, що він хоче поговорити.

— То куди їхати? — запитав він, прямуючи до метро.

— Звідси дві зупинки до пересадки, потім ще чотири, — відповів я.

А він просто кивнув.

Потім зайшов у метро, сів на вільне місце і проїхав до пересадки.

Наступні чотири зупинки ми їхали трохи довше. Чесно кажучи, я не знав, як буду реагувати на своє колишнє житло, і, тим паче на батька, якщо він буде вдома. А він, скоріш за все, був вдома, сидів з попойки чи ще з чогось... Квартира, напевно, вже перетворилась у смітник... Цікаво, він взагалі помітив мою відсутність?... Хоча, пройшло вже багато часу, він мав помітити. Раптом зрозумів, що навіть не перевіряв, чи подали мене в розшук, все ж я в будь-якому випадку пропав... А подати в розшук міг тільки батько, як єдиний живий родич, та й взагалі, єдиний, з ким я більш-менш бачився.

Коли ми підʼїхали на мою зупинку, я, схоже, почав переживати. Якби був живий, серце напевно б билось швидше, ніж зазвичай.

— Виходь зараз ліворуч, потім знов ліворуч, — сказав я.

Богдан кивнув. Ми вийшли і я знов побачив свій район. Скільки ж часу я не бував тут? Ностальгія і розуміння, що я більше ніколи не буду ходити тут, як раніше, ніби отверезили...

— Тут прямо, а отам, біля новобудови, праворуч, — мій голос мав звучати спокійно, принаймні, я намагався, щоб він звучав саме так.

Богдан знов не відповідав. Сьогодні був зовсім малослівним. Все ще дувся на мене за те, що я підозрював його Катьку?

Як тільки Богдан підійшов до новобудови й повернув, я продовжив спрямовувати його.

— Тепер в арку, — сказав я, побачивши арку, через яку часто скорочував шлях.

Богдан йшов туди, куди я казав.

— Проходь цей модний мікрорайон наскрізь, іди за той високий білий будинок, — продовжив я.

І він знов мене послухав. Через хвилин пʼять він вийшов до старих будинків. Різниця з новим мікрорайоном була разюча, я вже й забув, як похмуро виглядав мій район.

— Третій будинок буде мій, — повідомив, коли ми підійшли до старого мікрорайону.

Обличчя Богдана виглядало здивованим. Напевно, він не такого очікував від популярного блогера. Я вже очікував якісь жарти над цим, але Богдан мовчав.