Глава 14. Богдан. На студії.

І це ще я боягуз... Мене злила його «турбота». Знав же, що насправді найбільш за все він хотів би вселитись в мене і жити далі. Йому вже навіть правда не настільки цікава... Його все влаштовує.
Навіть землетрусом погрожував. Хоча, якщо це відбудеться на його студії, то це навряд повʼяжуть зі мною. Та й Катя і сама вже говорила про щось паранормальне.

— Ви вже тут! — Катя підлетіла до нас буквально як торнадо. — Пробачте, мама не хотіла відпускати... Я сказала, що піду до тебе, Таню, і вона вирішила мене підвезти... Я мало не запізнилась...

— О, зрозуміло, ну добре, що ти вже тут, — Таня усміхнулась. — Знайомтесь, це Діма, мій спеціаліст.

— І друг, я памʼятаю, ти про нього не раз згадувала, — усміхнулась Катя їй у відповідь. — Я — Катя, дуже приємно нарешті познайомитись! — аж надто приязно сказала Катя, схопивши Діму за руку і почавши її трусити.

— Так, і друг, — сказала вона, мигцем глянувши на Богдана.

— Приємно познайомитись, — відповів їй Діма. — І з тобою, Богдане, — додав, подивившись на мене.

— Взаємно... Дякую за допомогу.

— Вона поводилася дивно, — прокоментував Макс поведінку Каті. — Чи ні?

Я кивнув. Дійсно, не памʼятаю, щоб Катя поводилась подібним чином хоч з кимось: навіть з Максом вона не була б такою, хоча...

— Добре, раз усі в зборі, можемо йти, — сказала Таня. — Але краще двома групами, по черзі, з перервою хоч у пʼять хвилин.

— Як поділимось? — запитала Катя.

— Я піду з Дімою, — сказала Таня. — Ви не проти? Логічно йти з тими, з ким краще знайомий.

— Напевно, — погодилась Катя. — Та й тут справ на пʼять хвилин, потім же ми все одно будемо всі разом. Хлопці, як вам?

— Мене все влаштовує, — відповів я.

— Мене теж, — кивнув Діма. — Тоді ми з Танею підемо вперед, виходьте за нами за пʼять хвилин.

— Добре, — відповіла за нас Катя.

Таня тим часом весело підморгнула Каті й вони з Дімою пішли в арку.

— Богдане, поки в нас є пару хвилин, я б хотіла з тобою поговорити, — почала розмову Катя. — Я... Я хочу, щоб ти знав, що все, що сталось сьогодні, це не просто так... Тобто... Напевно, тобі навряд сподобалось те, що я одразу після нашого поцілунку згадала Макса. Але зрозумій, я просто його фанатка. Зараз я розумію, що Макс — це всього лише айдол, я не любила його, я... Я дуже переживаю, що ти міг неправильно мене зрозуміти. Ти мені подобаєшся, це правда.

— Які солодкі речі, — прокоментував Макс. — Можеш підіграти, але не забувай, що все не так просто.

Я зітхнув. Катя дивилась на мене в очікуванні відповіді.

Раніше вона мені дуже подобалась. Я навіть думав, що це закоханість. Вона була такою милою, красивою, цікавою дівчиною... Але зараз, коли я думав, що вона може бути причетна до... До зникнення Макса, я вже не міг думати про неї в якомусь романтичному ключі.

Але Макс мав рацію. Я мав підіграти.

— Як тільки розберемось з усім цим і розгадаємо справу, підеш зі мною на побачення? — я подивився на неї.

— Було б добре, — вона кивнула і усміхнулась. — Але чому ти називаєш це «справою»? Хіба ми не загадку Макса розгадуємо?

— Авжеж, — я подивився в бік будинку. — Думаю, нам вже час йти.

— Точно, — погодилась вона. — Ти не проти?... — вона взяла мене за руку. — Після всього мені трохи лячно... Просто по-дружньому, допоки не розгадаємо загадку Макса.

— Невже ти на це купишся? Вона спеціально... Хоча, може нехай так і буде, знизь її пильність, — тараторив на вухо Макс.

А з неба почав крапати дощ. Мені чомусь згадались червоні блискавки, які я бачив в перший день мого нового життя, в день, коли ми з Максом познайомились. Та й взагалі, мене не раз переслідували саме такі блискавки і до нашої з Максом зустрічі. Просто я не звертав на це особливої уваги.

Коли ми підійшли до підʼїзду, я чомусь відчув, як тілом проходить холод. Рука потягнулась до телефона в кишені. Як тільки торкнувся його, відчув легкий удар статичним струмом.

Чомусь подумав, що Макс може почати нервувати. Навіть жалів, що не міг зараз задати йому жодного питання... Можливо, треба було все ж дозволити йому вселитись в мене.

Навряд він би вчинив щось непоправне. Хоча, після того, як я його мало не вбив... Ні, я вирішив, що буду йому довіряти, значить, буду довіряти.

Сходами підіймались в повній тиші, окрім одного елементу: Катя нетерпляче крокувала попереду і неголосний стукіт її підборів луною відбивались усім підʼїздом. Коли підійнялись на потрібний поверх, побачили, що Діма орудує відмичкою. Таня показала пальця біля рота в знак мовчання, ми з Катею їй кивнули. Буквально за хвилину ми почули, як замок клацнув.

— Капець, не думав, що мою студію було так легко зламати...

Я знову ж таки не міг йому відповісти. Голос чувся звідкись збоку.

Першим до квартири зайшов Діма, за ним пішли Таня і Катя. Я йшов останнім, замикаючи нашу процессію. Хоча ні, десь ліворуч від мене ще плівся Макс.

— Ну серйозно, цей Діма що — ведмежатник? — запитав він.

— Хто? — тихо перепитав я.

Після цього на мене обернулись усі троє живих супутників.

— Пробачте, задумався, — прошепотів я. — Думаю, хто ж крім Макса ще здатен змусити себе шукати ось таким от чином....

— А хто тобі сказав, що ми шукаємо Макса? — тихо запитала мене Таня.

— Це я, я сказала, — вступилась за мене Катя. — І Богдан обіцяв допомогти... Я повністю довіряю йому... Завжди казала тобі, що мені не потрібен канал, тільки сам Макс...

— «Завжди»? — Макс зробив акцент на цьому слові.

Хотілось сказати йому, що він прискіпується. Так, Катя дійсно аж надто сильно цікавилась Максом, але прискіпуватись до кожного слова...

— Хоча... Щойно вона тебе врятувала, — додав він.

— Не знаю чому, але я відчуваю тут якусь зловіщу атмосферу, а ви? — запитала Таня.

— Так, — Катя закивала і дістала мобільний, а потім почала робити фотки.