Глава 12. Богдан. Жодних "але".

— Сумно, — Таня дивилась на двері. — В принципі, у мене є один знайомий, який може допомогти з дверима. Можемо покликати його. Він живе недалеко...

Мені не подобалось, до чого все це йде. Думаю, Макс це розумів, тому що далі він звернувся до мене.

— Добре, я відлякну їх... Чого тільки не зробиш заради друга, — він зітхнув і його відбиття у телефоні зникло...

Вже за секунду ми почули, що хтось з квартир зверху відімкнув двері та вийшов з квартири.

Катя хотіла щось сказати, але я показав знак «тсс», точніше, просто підніс вказівний палець до свого рота, а іншою рукою вказав на сходи вниз. Для більшої впевненості в тому, що мене розуміють, махнув головою в бік дверей і сам зробив пару перших кроків.

Дівчата переглянулись між собою, кивнули одна одній, а потім і мені. Після цього ми швидко вийшли з підʼїзду.

— Йдемо далі, не треба, щоб нас тут побачили, — сказав я.

— Добре, — погодилась Катя.

Таня ж дивилась на мене, примруживши свої хитрі зелені очі.

— Ти такий кумедний... і лякливий, — вона усміхнулась.

— Краще перестрахуватись, — я взяв Катю за запʼясток і повів від будинку.

Тані не залишалось нічого, окрім як піти за нами.

Як тільки ми пройшли крізь арку, я нарешті видохнув.

— Можливо, треба прийти трохи пізніше? Я викличу свого друга. Можемо зустрітись, коли стемніє, — запропонувала Таня, а потім подивилась на мене. — Але якщо тобі страшно, можеш не приходити.

— Кажи, що, авжеж, прийдеш, — сказав Макс.

— Авжеж я прийду, — продублював я слова Макса, не встигши навіть подумати.

Це було не зовсім в моєму стилі. Та й підозрювати дівчат незрозуміло чому... Особливо Катю. Добре ще ця Таня, підозріла дівчина, хоча б тому, що приховує своє знайомство з Богданом і те, що ймовірно вже була на цій квартирі... Вона очікувала знайти ключа... Але при чому до цих підозр Катя? Вона просто хапається за будь-яку соломинку, щоб вийти на слід Макса...

— Тоді домовились, — Таня усміхнулась. — Ну що ж, мені ліворуч, а вам, напевно, на метро?

— Так, — Катя обійняла подругу. — О котрій зустрінемось?

— Давайте пів на десяту біля арки. Я приведу свого друга, сподіваюсь, впораємось до дванадцятої, щоб встигнути на метро, — резюмувала Таня.

— Домовились, — погодився я.

— Тоді до зустрічі, — Таня обійняла Катю,

— До зустрічі.

— Бувай...

Після того, як ми попрощались з Танею, вона розвернулась і пішла ліворуч. Ми ж з Катею пішли праворуч.

Я вже хотів почати її розпитувати про таку «хорошу» подругу, але перш ніж встиг хоча б відкрити рота, до мене звернувся Макс.

— Мовчи. Нічого зайвого, Богдане, — сказав він раніше, ніж я встиг щось зробити. — Я вірю, що сьогодні ми зможемо щось дізнатись. Авжеж, якщо ти не налажаєш, — додав він.

— Сьогодні ти на диво мовчазний, — сказала Катя, коли ми вже зайшли в метро і чекали на потяг. — А ще... Так дивно, що ти не побачив тих підказок... Чесно кажучи, я розчарована, — вона опустила голову.

— Я б скоріше повірила, що ти вирішив все розгадати сам, ніж в те, що ти не помітив, що це саме той підʼїзд.

Не хотілось і далі обманювати Катю, я взагалі в цьому був не надто майстерний, однак підводити Богдана я не збирався... Та й все одно навряд Катя повірила б у правду... Тому я вирішив триматись вже обраної лінії.

— Ми пішли ввечері, я був втомлений, нічого дивного. Та й взагалі, я не надто хороший детектив, — я знизав плечима. — Ти ж знаєш мені не до вподоби подібні вилазки, і взагалі я домосід.

— Нащо ти виправдовуєшся, от дурень, — прокоментував Макс.
Але я вже знав, як це пояснити для Каті так, щоб не викликати підозр, тому перед тим, як вона щось відповіла, я продовжив.

— Пробач, звучить як виправдання, можливо тому, що саме виправданням це і є, — я зітхнув. — Не хотів розчарувати тебе, ти ж знаєш, що все ще подобаєшся мені.

— Богдане...

— Так, знаю, я обіцяв тобі не підіймати цю тему заради того, щоб зберегти нашу дружбу, однак я не намагаюсь знов завоювати тебе чи щось таке. Просто хочу, щоб ти знала, що я на твоєму боці, готовий на все, щоб допомогти, бо ти все ще дуже важлива для мене, — нарешті закінчив свою промову я.

— Господи, ну і шмарклі ти тут розвів, — Макс, хоч і казав це, схоже усміхався.

— Пробач, — вона опустила голову, дивилась кудись в підлогу.

Схоже, в мене вийшло перевести тему. І це було приємно... Схоже, вона дійсно відчувала провину.

— Знаєш... — раптом продовжила вона, знов подивившись на мене. — Насправді, ти все ще мені подобаєшся.

— Перейшла в контрнаступ, не слухай її, вона підозріла, Богдане, — почув я голос Макса. — Хоча...

Візьми й поцілуй її. Може, покличе тебе в гості, нам би не завадило перевірити її речі, і особливо — компʼютер. Я не встиг зробити це в універі, але зараз... Тобі просто треба відкрити його, а далі я сам.