Глава 11. Богдан. Четвірка.

Коли ноутбук Каті впав, я нарешті зрозумів, що саме мав зробити з самого початку. Одна справа, якщо Макс небезпечний тільки для мене, і зовсім інша, якщо в небезпеці люди, які мені дорогі. Я не хотів вірити, що він дійсно пішов на це...

Одразу підбіг до Каті... Все відбувалось як на автоматі. Обійняв її, сказав якісь заспокійливі слова, а потім зʼявився Макс. Але майже одразу зʼявився Макс і розвіяв мої останні сумніви. Він був біля Каті, це він, в усьому, що відбувається, винен він. Він похитнув моє життя, вивів усе з рівноваги, став підлаштовувати під себе... Сьогодні я нарешті зрозумів: від самого початку його метою було вселитися в мене, заволодіти моїм тілом і жити далі. Все інше — відмазки. Він віддаляв мене від моїх друзів, зокрема від Каті, щоб бути єдиною людиною, що має на мене вплив.

Рішення прийшло спонтанно, як тільки я почув дзвін на перерву. Сказавши Каті, що піду їй за водою, я вказав Максу на вихід. Думаю, після всього, що сталось, він мав легко розгадати, що я покликав його.

Я вже прочитав усе про те, як можна перемогти духа. Найчастішим і найправдоподібнішим способом мені здався той, де треба було зарядити своїми намірами будь-який предмет і ним покінчити з привидом. Я вірив, що це можливо, бо раніше вже міг однією силою волі опиратись контролю Макса.

Не те щоб я був на сто відсотків впевнений, скоріше, навпаки... Однак навіть маленький шанс на успіх здавався більшим, ніж нічого.

Я не хотів, щоб Катя, чи хтось ще, постраждали від Макса. І навіть якщо мені шкода його, він вже не належить цьому світу.

Як тільки ми зайшли в порожню аудиторію, я не дав собі часу на зайві роздуми. Швидко дістав ножа і пирнув Макса в живіт...

Від проколу одразу пішла димка. Макс почав тьмяніти й блимати, як якась лампочка, яка ось-ось перегорить і в цю мить рука сама потягнулась до ножа. В одну мить я висмикнув його з Макса. Ручка ножа ніби палала вогнем, тож я одразу викинув його. На долоні залишився опік... Рука дуже боліла.

Коли перевів погляд на Макса, то побачив, що він все ще мерехтить. І це злякало мене не на жарт.

— Чорт, я ж витягнув ніж, — вголос сказав я. — Що відбувається?

— Ніби я в курсі, — якось аж надто спокійно відповів Макс, дивлячись на свої долоні, які блимали, мов лампочка перед тим, як перегоріти.

— Спробуй вселитись в мене прямо зараз, — я підійшов ближче до привида.

— Витрачати енергію, що залишилась, на те, щоб підкорити твоє тіло? — він усміхнувся. — Ні, дякую.

— Оболонка має тебе стабілізувати, — не погодився я. — А я, зараз я дозволяю тобі зробити це. І не буду опиратись.

— Довіряєш мені настільки сильно? — Макс дивився уважно, напевно, намагався зрозуміти, чи не блефую.

— Досить розмов, — сказав, і сам торкнувся його плеча.

А потім відчув тепло в руці, яке поступово наповнило все тіло. Після цього думав, що відключусь, однак цього чомусь не сталось. Я став кимось на кшталт спостерігача і тепер буквально бачив, як моїм тілом керує Макс.

Роздався дзвін, що сповістив про кінець перерви. Макс почав рухатись на вихід. Дивно було стати пасажиром, а не ведучим у своєму ж тілі.

«Прикольно... Зовсім інакше.» — почув я чи то думку, чи то коментар Макса у своїй голові.

«Що інакше, то сто відсотків» — відповів йому я. І помітив, що тепер наші розмови перейшли в якусь телепатичну площину. Цікаво, таке можливо тільки в цій формі?

«Не знаю.» — сказав Макс.

«Стоп, ти що, чув те, що я подумав?» — я все ж вирішив перепитати.

«Схоже на те...»

Після того, як перекинулись парою фраз, я раптом відчув доволі сильну втому.

«Ей, щось мені недобре...»

«Мені вже виходити? Я ніби почуваю себе набагато краще, але хотів би ще хоч трохи побути тут...»

Мене здивувала така відвертість Макса. Напевно, настільки відвертими ми можемо бути тільки в такій формі.

«Паршиво це...» — прокоментував він мої думки.

«Я трохи відпочину... Чомусь важко підтримувати свідомість в цій формі.» — сказав я, коли очі вже майже закривались.

Чомусь зараз я довіряв Богдану. Не знаю, чи було це повʼязане з тим, що ми буквально читали думки одне одного, чи ще з чимось... Зараз від нього я не відчував жодної загрози....

«Добре. Якщо раптом захочеш терміново повернутись — маякуй, я виселюсь.» — нарешті сказав він, а я тим часом почав засинати...

Це було доволі дивне, незвичне відчуття... Весь час ніби в дрімоті, я ніби бачив якийсь сон. В ньому був я сам.

Спочатку я сидів на ще одній парі. Сидів поруч з Катею, що дивно... Ми майже ніколи не сиділи разом.
І не просто сидів... Ми ще й розмовляли, пошепки. Я нахилявся до її вуха і говорив щось, не міг навіть розчути що. Вона усміхалась і казала щось у відповідь. Ніби потрапив в ідеальну матрицю, де ми з Катькою, ні, з Катею, набагато ближче одне до одного, ніж в реалі.

Пара промайнула дуже швидко. Мені здавалось, що я навіть відчував аромат її парфумів — настільки реалістичним був цей сон. На секунду мені захотілось припинити спостерігати і торкнутись її долоні, що була так близько до моєї, прямо на столі. Не встиг я про це подумати, як рука, яка водночас була і ніби моєю, і ніби чужою, торкнулась невеличкої долоні дівчини.

Давно я не торкався її... Відчуття були такими ж, як в реальності. Катя усміхалась.

Потім я щось прошепотів їй на вухо і вона кивнула.

Це все було так дивно, не памʼятаю, щоб мені хоч раз снились такі деталізовані сни. Час йшов дивно... В одну хвилину мені здавалось, що він майже не рухається, в іншу — що пари проскочили аж надто швидко, навіть якщо це й просто сон.

Не встиг я подумати про це, як ми з Катею вже їхали в метро. Спочатку я думав, ми їхали по домах, але потім ми вийшли й пересіли на іншу гілку. Вона усміхалась і майже весь час мовчала. Дуже незвично, як на неї.

Не одразу, але я все ж зрозумів, куди саме ми їхали. На студію. Але чому? Чому навіть в довбаному сні я маю їхати на студію Богдана?! Через те, що зараз він володіє моїм тілом? Не хочу такого сну.