Глава 10. Макс. Критичний момент.

Як тільки почув це «Геть з мого тіла», одразу відпустив Богдана. Навіть не тому, що хотів... Скоріше, інстинктивно виконав команду... Опинився поруч із ним. Щойно це сталось, відчув спустошеність: все ж, бути в тілі набагато комфортніше, навіть якщо це тіло не твоє... Цікаво, чи зміг би я оселитись так в ньому назавжди? Це має бути можливим... Я відчуваю, що це дійсно реально.

Я хочу дізнатись більше, хочу стати сильнішим, хочу повернутись до нормального життя. Я заслуговую жити далі, я не зробив нічого поганого...

Богдан тим часом йшов за завкафедри. Те, що той чоловік мав таку посаду, я дізнався з перешіптувань студентів...

Катя, яка і покликала чоловіка, дивилась нам вслід. Схоже, вона була дійсно здивована поведінкою свого друга. Авжеж, сам по собі Богдан ніколи б не зробив нічого подібного... Нехай ми знайомі зовсім недовго, але ж я був з ним практично цілодобово і вже зрозумів, яка він людина. Він був не з тих, хто намагається щось змінити, не з тих, хто бореться. Він вирішив плисти за течією. Ніколи не любив таких людей.

Вже скоро вони дійшли до кабінету. Чоловік сів за стіл, а Богдана попросив сісти навпроти.

Потім десь пару митей вони просто дивились одне на одного і нарешті чоловік почав говорити:

— Богдане, ви один з наших найкращих студентів, чесно кажучи, я не очікував від вас подібного. Що сталось? Хочу почути це спочатку від вас.

— Стас Мокрий чіплявся до Каті з непристойними пропозиціями, — сказав він, схрестивши руки на грудях. — Я зовсім не шкодую про те, що зробив.

— Зрозуміло, — чоловік кивнув. — Але бійка — не найкращий спосіб розв'язання будь-яких питань. І в нашому закладі не місце студентам, які не можуть вирішити свої суперечки без кулаків.

— Та скажи вже йому, що ти все зрозумів і більше так не будеш, — нетерпляче сказав я, змусивши Богдана здригнутися.

— Я зрозумів, і більше так не буду, — пробубнів Богдан, відводячи погляд.

— Зовсім не вмієш обманювати, — прокоментував я його потуги.

— Добре, я вам вірю, — відповів чоловік. — Можете йти.

— Дякую, — Богдан встав з-за столу і швидко покинув кабінет.

Я авжеж рухався слідом за ним.

Ми пішли коридорами назад... Потім пройшли до великої лекційної аудиторії. Богдан сів на другий ряд, який майже весь був вільний. Потім дістав ноут. Старенький, але вочевидь дуже важливий для нього. В чохлі і тому подібне... Тільки зараз я зрозумів, що навіть не знав, на кого вчиться Богдан.

Аудиторія вже була заповнена. І всі були з ноутбуками. Можливо, він — майбутній програміст, чи щось подібне.

Коли Богдан розкрив ноутбук, то одразу ж обрав один з файлів і відкрив його через якусь програму. Там дійсно був написаний код, отже, щодо програміста я не помилився.

Раптом я зрозумів, що у Богдана теж був план щодо того, як втекти зі своєї родини. Я думав, він більш апатичний, звик плисти за течією, а насправді виходило, що він був просто терплячий.

На першій же лекції було доволі нудно... Викладач показував студентам всі послідовні дії з написання коду... Студенти втикали в компи, більшість з них, наскільки я бачив, тільки удавали, що працюють.

Щоб впевнитись в своїй правоті, я пройшовся аудиторією. Дійсно, багато хто одночасно мав відкритою не тільки програму для написання коду, але й щось ще... В поле зору потрапила Катя, подруга і сокурсниця Богдана, його колишня. Вона також сиділа з компом... Через те, що вона мене не бачила, так само як і інші студенти, я підійшов до дівчини. Вона, так само як і Богдан, сиділа в програмі. Однак в неї програма була відкрита не на увесь екран, а лише на половину.

Я підійшов ще ближче, сів поруч. Затамував подих. Нехай я і був привидом, але все одно здавалось, що мене ось-ось спіймають.

З усіх папок цікавою мені здалась лише одна, бо вона була позначена літерою «М». Цікаво, чи зможу я переглянути цю папку, якщо увійду в комп?

Я простягнув руку до ноутбука Каті, а як тільки торкнувся його, екран почав мерехтіти. Одразу відірвав руку... Катя ж тим часом легенько вдарила монітор рукою. Екран знов був стабільним.

Добре, що вона хоч не злякалась... Треба буде вселитись в нього тоді, коли вона цього не бачить. І, можливо, спочатку потренуватись на чомусь не такому важливому...

Я озирнувся по сторонах. Побачив чувака, який хоч і сидів з компом, все одно всього лише прикривався їм, щоб втикати в телефон. Встав зі стільця, підійшов до нього, сів поруч.

Потім обережно торкнувся його ноутбука. Цього разу монітор теж пару разів блимнув, але я не зупинявся. Спробував перевести енергію з долоні в компʼютер. І скоро монітор знов почав блимати.

Я зупинився.

Ні, потрібна більш радикальна спроба. Я зробив глибокий вдих... Так, знаю, привиди не дихають, однак судячи з самопочуття, я зробив саме глибокий вдих. Це було потрібно для того, щоб нарешті наважитись.

Подивився на ноутбук, запамʼятав пару назв папок: «Універ», «Фото» та «Відео». Потім зосередився і з наступним рішучим торканням просто взяв і перемістив себе в цей предмет.

Відчув мерехтіння... Тепер здавалось, що мерехтить не монітор, а я сам. Дуже дивне відчуття.
Я був в суцільній темряві.