Глава 9. Богдан. Ненавиджу.

Як же я тебе ненавиджу....

Саме така думка крутилась у мене в голові, поки я швидко збирався в універ, як тільки спровадив маму від дверей своєї кімнати. Спочатку я думав залишити телефон Макса тут, щоб і він від мене відвʼязався, хоча б на час навчання, однак зараз вирішив, що це аж надто небезпечно... Що, як мати зайде в кімнату і знайде його?... Раніше я б навіть і подумати не міг про такий розклад, але зараз...

Це може погано скінчитись. Я все ще не знаю, чи бачу я Макса саме через контакт з телефоном.

— Щось у тебе обличчя аж надто зле, — звернувся до мене Макс. — Невже не виспався?

— Замовкни, — пробубнів я, все ж кладучи мобільний до кишені.

Підійшов до шафи... Помітив, що і на ній все скло потріскалось. Треба прибрати, але не зараз.

Спочатку універ.

Відкрив дверцята, взяв джинси та сорочку. Вона була мʼята, але зараз мені було все одно.

Взагалі я любив виглядати акуратно, Катька називала мене педантом. Але насправді я робив це тільки через неї. Все ще не полишав думки про те, що ми з нею можемо бути разом... Тим паче зараз, коли я знаю, що її улюблений Макс вже мертвий. Пройде зовсім трохи часу без його блогів і вона забуде його...

Краєм ока я подивився на блогера. Він усміхався.

— Та ти ще той ботан, — сказав він, коли побачив, що мій одяг випрасуваний.

— Зате я живий, — відповів я цілком серйозним тоном.

— Добре, один-один, — схоже, сьогодні блогер був в хорошому настрої.

Я аж скривився: чим веселішим був він, тим паршивіше себе почував я. Будильник на телефоні задзвонив знов і відірвав від роздумів.

— Чекай тут, зберусь і випущу. Підемо разом, так і бути, — все ж сказав я.

Привид на ці слова лише кивнув.

Я знов подивився на мʼяту сорочку і все ж повісив її назад. Замість неї взяв перший-ліпший тонкий темний светр.

Зайшов до ванної, вмився, переодягнувся.

Потім вийшов і пройшов через вітальню на кухню. Батько був на кухні і їв яєшню, запиваючи її чаєм.

Мати мила сковорідку. Гробова тиша на кухні була доволі напруженою.

— Чого не вітаєшся? — запитав батько замість того, щоб самому побажати мені доброго ранку.

— Доброго ранку, — на автоматі сказав я, сідаючи за стіл.

Авжеж, спеціально для мене тут нічого не було. Батько їв яєшню, яку мама приготувала тільки для нього.

Я взяв тарілку з хлібом і ковбасою: тут вже було тільки два шматки хліба і стільки ж ковбаси. Наклав ковбасу на хліб, вкусив сухий бутерброд.

— Міг би й сам собі нарізати, це було батькові, — сказала мама. — Він поспішає!

— Нехай їсть, — пробурмотів батько, колупаючись в яєшні. — У нас сьогодні день народження головбуха, буду пізно, — сказав він звичним спокійним тоном.

— Зрозуміло, — мама ледь помітно зітхнула і знов відвернулась до сковорідки.

Батько усміхнувся і продовжив їсти вже з більшим задоволенням. Сьогодні знов повернеться під ранок... І я, і мама знали, що він йшов ні на яке не день народження... Але все одно всі продовжували грати в цю гру... Мама продовжувала удавати, що вірить. А я був ні чим не кращий і так само грав в родину, хоча родини вже давно не було....

Єдине, що мене зараз радувало, так те, що Богдан не бачив всього цього. Добре, що я замкнув його в колі.

Як тільки я дожував сухий бутер, встав з-за столу.

— Подякуй, — нагадав батько.

— Дякую, — відповів я і швидко поставивши тарілку біля мийки, пішов на вихід з кухні.

Повернувся до кімнати. Блогер знов щось робив з барʼєром. На мить мені здалось, що той навіть засвітився.

Я взяв телефон до кишені, потім підхопив сумку з ноутом. Підійшов до соляного овалу, ногою стер частину.

— Тільки без фокусів, — попередив я.

— А то що? — запитав Макс.

— То, — я поплескав долонею по кишені з мобільним. — Памʼятай, я завжди можу віддати його якомусь бомжу.

— Думаю, ти надто жадібний, щоб викинути щось подібне.

— Привиди вочевидь зовсім не вміють думати... Хоча, можливо, то просто ти не вмієш. Бо був не надто розумним при житті.

Богдан на цю мою фразу не відповів. Його аж надто веселий вигляд, який я продовжував спостерігати через камеру телефона. Поступово налаштував все так, щоб бачити Макса майже як живого. Навіть не думав, що камера на доволі простенькому мобільному здатна на подібне.

Я пішов на вихід. Тут в коридорі ми знов зустрілись з батьком, який саме взувався.
Спочатку він мовчав, але потім, коли вже я взявся рукою за ручку, раптом схопив мене за запʼясток і стиснув його.

— При матері я не став нічого робити, — прошепотів він, стиснувши запʼясток ще сильніше. Біль був сильний, але я мовчав... Не хотів, щоб мати це побачила. — Але це тільки на цей раз. Тільки спробуй ще раз не привітатись, або ще якось виявити свою неповагу... Тоді постраждає не тільки рука.