Глава 8. Макс. Тренування і плани.

— Я людина, а не якась собака, щоб запирати мене в куті! — я намагався говорити спокійно, однак в голосі напевно все одно чулась лють.

— Людина тут тільки я, — пацан схрестив руки на грудях. — І у мене нема часу сперечатися.

— То себе й оточуй своєю сіллю! — не здавався я.

Хотілось пропустити всі ці слова повз вуха... Людина, значить, тільки він? Якщо в мене нема тіла, то я вже не людина? Ну ні, я з таким не погоджуюсь...
— І який сенс? — він зітхнув, а потім потер пальцями скроні, ніби в нього починалась мігрень. — Як тільки встану з ліжка, ти зможеш напасти на мене. І взагалі... Я вже казав, тобі сіль на користь, вона не дає твоїй формі розвіюватись. 
— Теж мені, знавець привидів, — я зітхнув, намагаючись тримати себе в руках. — Не факт, що все працює так, як в твоїх серіалах. А навіть якщо й працює... Раз у мене так мало часу, я хочу принаймні встигнути розгадати, що саме зі мною сталось. Тому просто відпусти мене. 
— Раз ти мертвий, то варіантів небагато, — пацан покрутив у руках мій мобільний. — Або тебе хтось вбив, або ти сам того...
— Ей, я ж не ідіот якийсь!
— Ну і третій варіант — нещасний випадок, — додав Богдан. — Судячи з твоєї поведінки в стрімах та на відео в ютубі, ти був любитель безглуздого ризику. 
— Не правда!
— Ну-ну, — скептично мовив новий знайомий. — Місяць тому ти чеплявся за вагон, як ті, як їх, зачепери чи як їх там.
— Це був просто прикол... 
— Знаєш, скільки дітей померло, повторюючи подібні трюки за вами, популярними блогерами? — він подивився прямо на мене.
— Я не змушував їх робити те саме... Та й взагалі, в мене всього одне подібне відео, просто піддався тренду, ось і все, — не знаю чому, але я почав виправдовуватись. 
Насправді, на відео мене підбили мої фанати. Хтось один якось сказав, що я ніколи не ризикую, що я — боягуз. І щоб довести зворотнє, я вирішив зробити щось дійсно небезпечне. Ніколи не думав про те відео як щось, що може підбити дітей на подібне... Слова Богдана неприємно вкололи. 
— Чого ти захищаєшся? — нарешті сказав хлопець. — Я це взагалі до того, що ти і сам міг померти просто при черговому трюці, — Богдан зітхнув. 
— Ні, навряд, — я похитав головою. — Ти знайшов мій телефон. Я не міг померти при трюці без телефону. 
Ця думка прийшла сама собою. Я навіть задумався... Виходило, що я дійсно майже все робив просто на публіку. Сам же весь час жив майбутнім, яке в мене мало бути після того, як я зʼїду від батька-алкаша... 
— Дійсно, — мій співбесідник кивнув. — Такі, як ти, роблять подібне тільки на камеру. Готові на все, аби привернути увагу публіки.
Це була правда. Я робив все, щоб набрати якомога більше фоловерів. Я хотів заробити, це було моєю метою, але... 
— Якщо ти так ненавидиш влогерів типу мене, то чому знав про мене? Чому дивився мої відео? — я теж хотів вдарити по його самолюбству. Бити у відповідь — все, що мені залишалось. Хоча, не можу сказати, що мені не було цікаво. — І ще...Чому тоді ти шукав мій телефон? 
— Все дуже просто... Мені були потрібні гроші, — Богдан зітхнув. — Сам же бачиш, в яких умовах я живу. Не такий мажор, як ти, і блог твій мені був потрібний не для розваги. 
Мажор? Ну авжеж... Хоча, не буду розвінчувати цей міф. Хочу довести цьому придурку, що насправді він просто лицемір.
Хоча, напевно, я нічим не кращий. Та йому про це знати не потрібно. 
— Ти відповів на друге питання, але не на перше, — сказав я. 
— Катька була в тебе закохана, — на останньому слові він аж скривився. 
— Значить, хотів вразити дівчину? — я усміхнувся. — Ну так, набагато благородніше, ніж моє бажання забезпечувати себе.
— Повір, я дуже шкодую, що взагалі ввʼязався в цю авантюру, — пацан зітхнув. Ніби казав щиро...
— Ну а я навпаки радий, — все ж сказав я. — Хто знає, що було б зі мною, якби ти не знайшов телефон. 
— Отож, — буркнув він. — Тому стань вже в кут і я тебе сіллю засиплю. Хоч посплю нормально, можна? 
— Мені треба потрапити додому, — нарешті сказав я. — Можливо, там я згадаю щось з того, що забув.
— Подумаємо про це завтра. А зараз — іди в кут, добре? Я реально втомився. 
На цих словах його телефон завібрував. Богдан взяв мобільний, розблокував. Я ж інстинктивно подався вперед і також зазирнув туди.
«Богдане, привіт. Не можу заснути... Все ще думаю про те місце. Впевнена, що ми просто недостатньо добре шукали. Той слід не може так обриватись.»
— А вона наполеглива, — прокоментував я.
— Відчепись, — буркнув він, інстинктивно відсуваючись від мене: так-то я був прозорий і він не міг мене бачити.
— Схожа на мою скажену фанатку, — продовжив я свою думку. 
— Ставай в кут, — Богдан зиркнув на мене. 
— Обовʼязково саме в кут? — я зітхнув. 
— Давай, інакше я віднесу мобільний куди подалі і не факт, що новий твій власник буде кращим за мене, — він позіхнув.
— Добре, — я зітхнув і став у кут.
Відчував себе якось по-дурному. Чи то в комедії, чи то ще десь. В будь-якому випадку, вся ситуація попахувала сюрреалізмом. Але зараз мені не треба було злити його. Я був у надто хиткому положенні. 

Богдан встав з ліжка, взяв сіль.

— Давай, відійди від стіни, я буду тебе по колу обсипати.

— Тоді й коло побільше зроби, — я зітхнув, пересунувшись від стінки ближче до центру кімнати. — Щоб я хоч лягти міг.

— Привиди хіба лежать? — здивувався він.

— Ким би ти мене не бачив, я все одно вважаю себе людиною, — я зітхнув. — Впевнений, що лежачи буду витрачати найменше енергії. Можливо навіть відпочину. Відчуваю себе сильнішим, ніж коли був у студії один.

— Це дивно, — Богдан насупився.