Глава 7. Богдан. Шантаж.

Коли кімнату почало трусити, ніби під час землетрусу, я реально злякався, однак швидко взяв себе в руки.

— Ти що витворяєш?! — не думав, що вмію кричати пошепки.

Зараз привида було видно навіть без дзеркала... Через те, що він злився? На що ще він здатний?

— Забери це! — він знов заорав на всю хату.

Стіни тремтіли, здається, він міг дуже сильно впливати на середовище навколо, хоч і був всього лише привидом. Але не дивлячись на те, що він привид, він спілкувався зі мною, як з людиною... Я маю скористатись цим.

— Якщо мене запруть в дурку за діалоги з тобою, ти теж опинишся в дурці! - продовжив шипіти я. — Заспокойся!

Здається, ці слова подіяли. Привид все ще незадоволено зиркав на мене, однак стіни перестали трястись.

— Випусти. Мене. Негайно, — чітко, але доволі тихо, практично в тон мені, відповів привид.

Здалося, що він навіть дійсно подумав, що хтось, окрім мене, може його чути. Напевно, саме в цей момент я вперше побачив у ньому не просто якесь потойбічне створіння, а справжню людину.

Якщо задуматись, то він і вів себе не як привид, а як людина. Навіть не подумав просто взяти і пройти крізь стіну, я ж сіллю тільки по підлозі посипав, він міг спокійно вибратись...

Поки я роздумував над цим, привид блогера всівся на підлогу. Так як через сіль Макс не міг витягнути ноги вперед, він сів в позу лотоса. На додачу до всього схрестив руки на грудях і насупився.

— Як дитина в кутку, — я усміхнувся.

— Поговори мені ще, — привид зиркнув на мене. Але це був не злий погляд... Скоріше, втомлений.

Цікаво, як довго він вже в такій формі? Макса давно нема в нових ефірах, але ж він запланував ті блоги... Значить, це була свідома штука. Невже, він сам це з собою зробив?

— Богдане, не спиш? — почув я голос матері з-за дверей. Це мене здивувало.

Першим ділом замість того, щоб відповісти, підвівся з ліжка, підійшов до кута, в якому тримав свого тепер вже практично домашнього привида-блогера.

Показав пальця біля губ в знаці «Тихо», подивився на нього. Блогер кивнув.

Я теж кивнув і ногою стер частку доріжки солі на підлозі.

Максим одразу ж вийшов з кола. Навіть зараз він імітував ходу людини, а не літав, як привид. Хоча, можливо, привиди і не мають літати, як я собі уявляв? Стоп...

— Блін, я тебе бачу без відзеркалюючої поверхні, — прошепотів я. — Давай заникайся кудись, мало що... Є вірогідність, що тільки я й бачу, однак ми не можемо бути впевнені зараз.

Привид кивнув і підійшов до шафи. Відкрив її зовсім як людина, заліз всередину, закрився...

Чомусь це змусило мене усміхнутись. Все ж, він не надто розумний. Для мене це в будь-якому разі добре.

— Богдане, — мама дернула за ручку і відкрила двері. — Ти що, спиш? Не чув гуркіт? Ніби землетрус.

Я стояв посеред кімнати.

— Ні, я нічого не чув, — я показово позіхнув.

— Але ти стоїш посеред кімнати, значить не спав, — вона недовірливо примружила очі. — А казав, що хочеш спати. Навіть не перевдягнувся.

Раптом я почув сміх з шафи. Мене аж передернуло, але мама навіть бровою не повела. Значить, тільки я чув ржач клятого блогера. Ну тримайся, ти в мене будеш весь час жити в колі з солі. Більше помилки з неповним оточенням я не допущу.

— Богдане, я з тобою розмовляю! — мати підвищила голос, відволікши мене від дурнуватого сміху з шафи.

— Я лягаю спати, — я знов позіхнув. — Можна? Завтра в університет.

— Який же ти невдячний! — вигукнула вона. — Я ж переживаю за тебе!

— Пробач, дякую за турботу, — я зробив крок до дверей. — Я дійсно втомився. Ще й дощ цей, голова болить.

— Тоді лягай спати.

— Саме збирався, — я взявся за ручку дверей. — Добраніч.

— Добраніч, — як тільки почув це слово, закрив двері прямо перед її носом. Плавно, щоб не нарватись на чергові крики. Хоча насправді її турбота зараз лише дратувала.

Просто не хотілось, щоб вона з воплями зайшла в кімнату і, не дай Боже, увімкнула світло. Думаю, півколо з солі в кутку точно б спонукало її до незручних для мене питань. Не знаю, чому я так легко прийняв факт того, що тепер спілкуюсь з привидом. Можливо, тому що в мене просто нема вибору? Чи через те, що в глибині душі я хотів дізнатись, в чому його секрет і, можливо, забрати все, що належало йому, собі. Це б вирішило дуже багато проблем...

Якщо вийде втертись йому в довіру, то я стану багатим і незалежним. Здійсняться всі мої мрії.... Правда, для щастя потрібні гроші, що б там хто не казав.

— Дивлюсь, у тебе з батьками стосунки не дуже, — привид виліз з шафи знову як людина, а не привид. Відкрив дверцята, зіступив на підлогу, закрив дверцята...

Саме в цей момент за дверима почулась метушня і розмови. Прийшов батько. Я зітхнув.

— Іди в кут, — я подивився на блогера.

Вже жалкував, що піддався і випустив його. Невідомо, на що ще він здатен... Я маю контролювати його на моїх умовах, маю одразу окреслити правила, не дати йому маніпулювати мною. А ще, мені треба дізнатись, що сталось, з перших вуст.

— Нащо? — привид схрестив руки на грудях і насупився.

— Не хочу, щоб ти розгулював хатою, поки я сплю, — прямо сказав я. — Хоча спочатку нам треба поговорити, —  я зітхнув і сів на ліжко, також схрестивши руки на грудях. — Уважно слухаю.

— В сенсі? — Макс почав косити під дурня.

— Ти обіцяв розказати мені, забув? — мій терпець вже уривався.

— А, ну насправді я мало що знаю, — він знизав плечима. — В сенсі, я точно памʼятаю, що мене хтось переслідував... До речі, як ти знайшов ту студію?

— Не переводь тему, — я насупився.

— Я і не переводжу, це важливо, — спокійно сказав хлопець. — Це місце було важко знайти.

— Та дівчина, з якою я був, твоя палка фанатка, — на останньому слові я зітхнув, а Макс, схоже, напружився.

— Фанатка? — якось аж обережно перепитав він.

Навіть вираз його обличчя змінився. Ніби він почув щось неприємне... І це було дивно. Хіба ж такі, як він, не підгодовують власне его отакими новинами про палких фанаток?... Ладно, подумаю про це потім. А зараз треба відповісти...