Глава 6. Макс. Прямий контакт.

— Якого біса... — пацан, десь мій однолітка, все ж послухав мене і не став обертатись. Схоже, я був переконливим. — Всі тебе розшукують, а ти тут граєш в якісь шпигунські ігри.

Мені захотілось засміятись. І я зробив це. Голосно. Паралельно з моїм сміхом за вікном розігралась справжня буря: грім і червоні блискавки були як ніколи яскраві. Я відчував силу ненависті, яка мене переповнювала, і розумів, що тепер не втрачу свій шанс.

Ботана переді мною буквально пересмикнуло від страху. Авжеж, нікого у квартирі не було, а тут зʼявився я, як чорт із табакерки. Він одразу впізнав мене за голосом, але повернутися засцяв. Але це на краще... Якщо обернеться зараз, то скоріш за все тупо втече.

— Я казав слухати, а не базікати, — сказав я, нарешті більш-менш заспокоївшись.

Нарешті тут хтось зʼявився і знайшов мобільний. Я не вірив своєму щастю, що це все ж сталося. Але був здивований, що людиною, яка змогла знайти це місце, став хлопець, а не якась скажена фанатка.

Не міг сказати, що здивування це було з неприємних. Все ж, фанатки — надто непередбачувані, а з хлопцем, та ще й приблизно своїм однолітком, я вже точно домовлюсь.

— То може скажеш ще щось, чи так і будемо стояти? — запитав він доволі спокійно. — На мене подруга під будинком вже, напевно, чекає.

— То ти не один прийшов? — ця новина мене злегка розчарувала. — Слухай уважно. Береш мобільний, спускаєшся до подруги, кажеш, що нічого не знайшов, і йдеш додому. Там і поговоримо.

— В сенсі? — він хотів обернутись назад, але я тикнув йому в спину іграшковим пістолетом. Не знав, як воно відчувається зі спини, але все ж сподівався, що все ще достатньо переконливо. Через одяг не зрозуміти, що саме я приставив, не зрозуміти, що це просто іграшка.

— Зараз я вийду звідси, ти покладеш мій телефон до кишені, вийдеш зі студії, замкнеш її і сховаєш ключ, — сказав я рівним тоном. — Підеш до подружки, скажеш, що нічого не знайшов. Потім поїдеш додому.

— Я не збираюсь її обманювати, не втягуй нас в свої жарти, — серйозно сказав хлопець.

А молодець, не струсив! Цим він навіть заслуговував трохи моєї поваги. Але в мене в будь-якому випадку не було вибору. Він перший, хто дістався сюди. І не факт, що не останній. Я впевнений, що в мене не так вже й багато часу, тож ніколи бути перебірливим...

— Знаєш, мені і самому не до жартів. Загалом, слухай мене, принаймні якщо хочеш дізнатись більше про все це. Зроби, як я сказав, і ти отримаєш відповіді. — я відсторонив іграшковий пістолет від спини першого, кого побачив за стільки днів самотності. — Тепер я піду. Не обертайся ще десять секунд. Потім зроби, що я сказав.

На цих словах я покинув кімнату.

Пацан, імені якого я ще навіть не знав, зробив, як я сказав. Вийшов з кімнати, потім з квартири-студії. Замкнув двері і пішов сходами вниз. Раптово відчув біль десь в районі грудної клітини, ніби всі мої нутрощі тупо вивертає назовню. Раніше, ніж щось зрозумів, опинився за спиною нового знайомого. Він саме вийшов з підʼїзду.

Як я і думав, зовсім не бачив і не чув мене... Але, як я і думав, завдяки йому я зміг вийти звідти.

Виглядав він доволі просто: я б сказав, що напевно він жив десь в таких самих умовах, як і я до того, як почав заробляти гроші на ютубі. Хоча... Я й після того не надто змінив свій спосіб життя. Все відкладав гроші, накопичував, мені весь час було мало....

Від роздумів відволікла дівчина, яка якось підозріло дивилась на того самого хлопця, який витягнув мене зі студії.

— Богдане, ну що? — запитала вона нетерпляче.

Щось в її вигляді було знайоме. Я вже бачив її обличчя раніше. Однак не міг згадати, де саме. Можливо, вона була однією з фанаток і коментила мої відео, а в коментах були реальні фотки?

— Нічого, — хлопець зітхнув. — Нащо ти взагалі витягнула мене з дому вночі... Напевно, ми помилились.

— Думаєш? — дівчина зазирнула йому в очі.

— Ага, — сказав той більш впевнено. — Треба додому, поки метро їздить.

— Добре, — вона кивнула.

Потім ці двоє йшли до метро, майже не розмовляючи. Що, якщо це саме ця дівчина придумала все і знайшла це місце? Можливо, я поспішив з розмовою і треба було дочекатись, коли саме вона зайде у квартиру? Ні, в жодному разі. Я ж постійно думав про те, як сильно не хочу, щоб телефон знайшла якась скажена фанатка. Бо саме подібна сволота і винна в усьому, що зі мною сталось.

Хоча, по суті зараз я навіть не памʼятаю, що саме зі мною реально сталось...

— Кать, ти нічого не... відчуваєш? — раптом запитав пацан, озираючись прямо на мене.

На секунду мені навіть здалось, що він мене бачить. Але ні. Він дивився ніби крізь мене.

— Відчуваю? — перепитала дівчина, подивившись на хлопця і раптом хитро усміхнулась. — Слухай, Богдане, ми вже говорили з тобою, ти класний і все таке, але ми з тобою маємо залишатись друзями. Те, що між нами було, це була помилка...

Хлопець нічого на це не відповів. Богдан. Ну хоч імʼя буду знати. Вже добре. Схоже, він відчував мою присутність. Через те, що я увійшов з ним в контакт? Чи може на це була якась інша причина?

А може все простіше... Він просто знав, що я слідкую за ним, я ж сам про це сказав. Люди ходили туди-сюди, але їх було доволі мало через те, що вже було доволі пізно.

На вулиці вже горіли ліхтарі, які освічували наш шлях. Дівчина, схоже, тремтіла, від холодних поривів вітру. Хлопець, здавалось, не зважав на погоду.