Глава 5. Богдан. Не обертайся.

На вулиці стрімко темнішало. Я все ще думав про те, що вирушити отак, вже майже вночі, на пошуки слідів блогера-містифікатора — ненайкраща ідея.

Пощастило, що дощ вщух. Ні, поодинокі краплі все ще падали з неба, однак назвати це дощем язик не повертався.

Дістались до метро хвилин за десять. Катька щось натхненно тріщала, але я сприймав це скоріш за якийсь інформаційний шум, аніж за щось, що треба було уважно слухати. За цей рік я вже звик до цього щебету. Так, інколи треба йти на певні жертви, щоб хоч частково зберегти те, що маєш, я добре засвоїв цей урок.

Всередині станції було вже не так метушливо: більшість людей вже давно доїхали з роботи додому. Якщо до того, як ми сіли в потяг, Катька весь час розмовляла, то в самому вагоні вела себе стримано, хоч людей було не так вже й багато. Я бачив в її очах вогник, сильний яскравий вогник, якого не було давно. Схоже, вона сприймала це все як пригоду... В принципі, напевно саме так і я мав сприймати це.

Однак, може через те, що я сам по собі не був авантюрним, або через те, що сама ситуація викликала надто багато питань, я відчував занепокоєння. У мене було непогано розвинене шосте чуття і зараз воно казало мені, що краще б ми нікуди не йшли.

Катька відволікла мене від думок, дернувши за плече. Ми майже приїхали на станцію, на якій треба було пересісти. Я дістав з кишені телефон: сім відсотків заряду і практично нуль на рахунку... Ось ще один аргумент проти вечірнього нальоту на можливу базу зниклого блогера.

— Катю, у тебе телефон заряджений? — запитав я подругу вже коли ми вийшли з вагону і пішли на перехід. Я все ж сподівався, що ми будемо залишатись на звʼяку, мало що...

— Ні, — вона похитала головою, — Відсотків десять максимум.

Вона не виглядала стурбованою. Думаю, це грав адреналін в її крові. Не те щоб вона була з тих, хто живе на адреналіні, як на голці, але... Можна було сказати, що вона жила на відосиках Макса. І заради свого наркотику зараз могла піти на що завгодно.

— Як же ти йшла до мене з такою зарядкою? — запитав я.

— Ти сам запросив мене, — нагадала Катька.

— І то правда, — я кивнув.

Ми якраз перейшли на іншу станцію. Очікували на потяг хвилини три, більше не розмовляли. Я подумав, що, напевно, все ж не варто було йти на будинок з того відео вночі. Хоча, з іншого боку, яка різниця? Навряд якісь гопніки зацікавляться Катькою, коли вона буде зі мною. Та й ми не виглядаємо як багатії, щоб хотіти нас грабанути.

На іншій гілці їхали менше, людей  було все так само мало, приїхали дуже швидко.

— Нам на третій вихід, — сказала Катька, виходячи з вагону.

Я знову кивнув і пішов за нею. Людей на станції знову ж таки майже не було. Денний цикл життя міста дуже сильно сповільнювався після восьмої години. Всі, хто мав доїхати додому з роботи при звичайному робочому графіку, вже мали доїхати.

На екскалаторі перед нами їхало буквально декілька людей. Дві тітки, якийсь дядько, і пацан-студент з навушниками у вухах і телефоном у руці.

Як тільки вийшли на вулицю, свіжий вітер вдарив прямо в обличчя. Погода була похмура.

— Так, нам туди, — Катька подивилась вбік жилого масиву недалеко від виходу метро, з якого ми щойно вийшли, і рішучим кроком пішла у вказаному напрямку.

— Ти тут добре орієнтуєшся, — я теж прискорився, щоб не відставати.

— Просто все як на відео, сам глянь,  — вона дістала мобільний і спробувала розблокувати його, але він не розблоковувався. — Все ж здох, — констатувала факт моя подруга. — Але нічого, в мене ще ліхтарик є! — весело сказала вона і пришвидшилась.

— Звідки в тебе ліхтарик?

Мене здивувала така її підготовленість. Зазвичай Катя більш змахувала на людину спонтанну. Причому проявлялась ця спонтанність абсолютно в усьому, але зараз...

— Про всяк випадок схопила, — вона знизала плечима. — Я і парасольку взяла, але дощ скінчився.

— Ще скажи, що ти незадоволена цим, — я хмикнув.

— Авжеж незадоволена! Нащо я її тягнула?! — всім своїм виглядом вона показувала невдоволення, але раптом різко зупинилась перед житловим кварталом.

— Чому зупинилась? — запитав я, побачивши, що вона тупо вирячилась на будівлі і мовчить.

— Тц, — цикнула вона на мене, навіть не обернувшись.

Я озирнувся по сторонах. Мікрорайон як мікрорайон, нічого особливого. Декілька будинків, арка до внутрішнього дворику... Стоп. Арка.

— Я вже бачив цю арку, — згадав я. — В одному з відео було щось таке.

— Значить, я не помилилась, — задоволено сказала Катька, нарешті подивившись на мене. Щось в її погляді було не таке, як зазвичай.

— Він проходив тут, — продовжив я.

— Так, — вона кивнула і усміхнулась. — Значить, ми на правильному шляху, ідемо далі, — на цих словах вона рішуче пішла до арки.

І вже за півхвилини ми зайшли у двір. Знайомі краєвиди підтвердили, що це саме той двір, який ми шукали.

В голові промайнула думка, що ми знайшли його надто швидко, однак я відкинув її якнайдалі. Краще швидше сходити туди, побачити замкнені двері і повернутися додому. На вулиці вже було темно.

У дворі Макса людей так само майже не було. Пара перехожих, людей, які йшли з магазинів після роботи, дві родини батьків з дітьми, а ще парочка бабок на лавці, ось і все.

Я подивився на будинок.

— В цьому будинку аж вісім підʼїздів, — я зітхнув. — Навіть якщо це той будинок, що ми шукаємо, людям навряд сподобається, що ми шастаємо підʼїздами.

— Все буде добре, — підбадьорила мене вона. — Давай розділимось.

Не очікував, що вона запропонує розділитись. Все ж, вже було доволі пізно і темно. А вона молоденька красива дівчина.

— Можливо, краще не ділитись, не боїшся? Все ж, вже пізно, — сказав я свої припущення вголос.

— Нам треба шукати підʼїзд з розбитим вікном між першим і другим поверхом. Або якщо не розбитим, то нещодавно відремонтованим, — припустив я.

— Так, — погодилась Катя. — А ще двері студії, вони промайнули в тому стрімі....