Глава 4. Макс. Не може бути... Чи може?

Так дивно, за моїм життям спостерігали мільйони фоловерів, але жоден з них не бачив і не розумів того жаху, що я відчув, пробігшись рядками в ньому.

«Молодець! Але це тільки перший... =)»

Прочитавши ці слова, я зітхнув з полегшенням. Поки що не було нічого страшного. Хоча стоп... «Молодець...»

Я знов перевів погляд на чат. І тут підвердились всі мої підозри. Людина під ніком «Fan-fan123» знов скопіювала повідомлення з листа. Там було лише «Молодець...», але в подібні збіги я не вірив.

Чат гудів, шли лайки і купа коментарів. Всім було цікаво, що ж там всередині.

— Цікаво, що всередині? — я усміхнувся. — А я вам не скажу, — я подивився прямо в камеру. — Не подарую таку популярність жартівнику з дуже поганим гумором. Скажу вам хіба, що тут дуже неякісний жарт. Я ж в жартах собаку зʼїв, самі знаєте. Загалом, тепер рухаємось далі. Раптом тут є ще якісь послання? — сказавши це, я вставив ключа в замок і повернув його, зімʼятий конверт разом із запискою все ще був в моїй руці.

Ця людина, мій сталкер, мав ключі до цієї квартири-студії... Як він зробив це? Здавалось, він став моєю тінню, я постійно відчував на собі чужий погляд. Напевно саме через це вирішив стрімити навіть зараз. Відчувати купу поглядів і знати, що вони реальні, знати, що вони будуть свідками в разі чого...

Я наршті відчинив двері. На перший погляд все було як зазвичай. Але ж це ще я не дійшов до улюбленого місця мого сталкера, до студії... Я перестав дивитись на телефон. Взагалі тримав його як попало, але не вимикав камеру. Камера була моєю соломинкою, надією на те, що я знов знайду всього лише конверт. Конвертами мене вже не залякаєш.

Все нормально... Це всього лише кімната, всього лише конверт. Не помру ж я від того, що прочитаю ще одну записку зʼїхавшої з глузду фанатки?

Я підійшов до дверей студії і одним різким рухом відкрив її.

Стіни, стеля і навіть підлога, які колись були білими, зараз були повністю заліпленими конвертами. Яскраво червона кімната шокувала мене.

Навіть не подивившись, що там пишуть фани, я відключив камеру, але залишив звук. Нехай йдуть. Навіть якщо підуть, стрім — це стрім, він записується. Я збережу його.

Пару секунд я так і стояв, не взмозі поворухнутись.

Коли гробову тишу неочікувано перервав телефонний дзвінок, мобільний випав з моїх рук екраном на підлогу.

Стандартна айфонівська мелодія мого «робочого» телефону змусила здригнутись. Мені вже раз дзвонили під час стриму, це не вибивало з відео, значить і зі звуку теж. Всі чули це падіння дуже чітко.

Я дивився на все ще вібруючий мобільний, та за мить все ж вирішив підняти його і подивитись, хто це.

Коли повернув екран до себе, побачив, що це Танька. Чомусь цей факт мене заспокоїв. Я відбив виклик, а потім повернувся на екран чату стріму.

Там вже переживали за мене, бо я замовк.

— Все добре, спіткнувся, — запевнив я своїх фоловерів, увімкнувши камеру і помахавши їм рукою. — Відео заглючило, а потім я ще й спіткнувся й вронив телефон, а ви злякались? — я засміявся, а потім продовжив. — Тут до речі ще конверти є, але так як це по ходу любовні послання, напевно буде некорректно читати їх вголос.

Нехай цей сталкер думає, що мене зовсім не злякала «червона кімната».

Я подивився на екран.

Знов повигулькувала купа різних повідомлень. Народ зітхав з полегшенням. Деякі дійсно злякались, коли телефон впав. Деякі навіть сварили мене, думаючи, що я вронив телефон спеціально, щоб налякати їх. А мій фан-фан мовчав.

— Ні, це була чиста імпровізація, — відповів я. — Це я щодо падіння. Просто спіткнувся. Інколи треба не тільки в екран дивитись, але й під ноги, щоб не розбити собі носа.

Телефон знов задзвонив.

— Блін, народ, вибачаюсь, мені тут вже пару разів телефонувати, напевно, треба відповісти, — сказав я. —Та й на студію вже прийшов, треба подумати про нове відео для ютуба. Побачимось до речі там в наступному за розкладом відео. Також нагадаю, що в мене є й ігровий канал, тож всім, хто грає в Mobile Legends, велкам! — я помахав рукою в камеру і відключив відео.

Не став дочитувати всі повідомлення в чаті. Я зазвичай їх взагалі рідко читав, але зараз було водночас і цікаво, і лячно, бо якісь з повідомлень могли бути від того фан-фана.

Натомість вирішив вийти зі студії... Не хотілось тут знаходитись. Та й читати ті повідомлення теж.

Запущу на ютуб запис цього стриму. А що, теж щось цікаве, нове і свіже. Нехай подавляться...

Я пішов на вихід. Замкнув двері на всі три оберти, і пішов сходами вниз. Що, якщо я буду просто ігнорувати ті конверти? Може тоді цей сталкер просто здасться і залишить мене в спокої?

Несподівано окрім моїх кроків я почув ще чиїсь, знизу. Хтось йшов вгору, мені назустріч, йшов мало не пристрибуючи...

Я притормозив між прольотами і сховався за стіну біля бічного ліфту так, щоб мене не було видно зі сходів максимально довго. Подумалось, що напевно б було непогано мати при собі хоч якусь зброю, для захисту. Чому не додумався до цього раніше?...

Кроки все наближувались... А потім знов задзвонив мобільний...

— Чорт! — пошепки виругався я, відбиваючи виклик Таньки.

— Богдане, ти тут? — почув я голос Таньки з боку сходів. — Чому ховаєшся?

— Танька? — я вийшов з-за стіни і дійсно побачив свою подругу. — Як ти тут опинилась? Я не показував тобі це місце!

— Вирахувати його за твоїм стрімом було не так вже й важко, — сказала вона. — Тим паче, я ж раніше жила в сусідньому будинку, тож легко впізнала місцевість.

Це було дуже логічно... Невже мене було так просто вирахувати? Тоді не дивно, що мене знайшов той дивний фанат. Треба щось придумати... Розібратися. Можливо, змінити студію? Але зараз не до цього...

Я подивився на Таню:

— Погано, — вголос сказав я. — Я думав, що нормально маскуюсь і відділяю реал від вірту. Спеціально ж зняв студію подалі від будинку. Та й взагалі тут всі будівлі схожі одна на одну.