Глава 2. Макс. Не дочекаєтесь!

Наступні пару днів після того випадку я ніяк не хотів повертатись до студії. Тим часом запас відео, відзнятих наперед, зменшився на одне. Я зазвичай мав одне-два відео, поставлених на відтерміновану публікацію, не любив робити щось спонтанно. Хоча знову ж таки, перед камерою я розігрував спектакль, що все, що я роблю — спонтанність, і ніяк інакше.

Через червоний конверт, який я не додумався винести та викинути, зараз я знов ходив навколо будинку з моєю студією, і тупо не наважувався зайти всередину.

Причому зранку я давав собі обіцянку, що точно зроблю це сьогодні. Вийшов ще о дванадцятій, але замість того, щоб йти на студію, безцільно вештався околицями.

Люди ходили туди-сюди, веселі, сумні, активні, більшість як і завжди в телефонах... Кожен був на своїй хвилі.

Мені чомусь згадалось, як я і сам постійно втикав у телефон, але не через необхідність, як зараз, а тому, що мені цього хотілось. Коли тільки починав займатись ютубом і стрімами, коли в основному робив все в задоволення, коли не думав про популярність...

Подумавши про популярність, знов згадав свою основну проблему, а саме — чокнутого фана чи фанатку.

Хоча... Ну що взагалі може зробити якась дурна фанатка? І що їй взагалі треба?...

Можливо, вона буде шантажувати мене? Захоче грошей? Але я не мільйонер, як їй уявляється... Скільки мені коштувало закрити за батьком той клятий борг пару місяців тому... Зараз лишилось менше, ніж на нормальну квартиру.

І ще одне... До чого були ті її слова про смерть? Якою б шизанутою вона не була, це точно якийсь пранк. Я і сам, я ж постійно розігрував різних людей. Саме дурні пранки зазвичай набирали найбільше лайків та переглядів.

Мене злило, що я так легко піддався емоціям і через якогось жартівника чи жартівницю закинув роботу аж на три дні. Рятувало тільки те, що я мав відео наперед.

Я не можу ставитись до роботи несерйозно. Популярність — дуже хитка річ, і як тільки я перестану працювати в звичному для підписників режимі, вони підуть, знайдуть собі когось іншого, хто буде їх розважати.

Цікаво, чи є серед моїх підписників хоч парочка розумних людей? Навіть не знаю... Коли дивлюсь свої відосики, зазвичай хочеться зробити фейспалм.

Але це не стосувалось мого стрім-каналу. Отам я дійсно робив те, що мені подобається... Принаймні, подобалось, раніше.

Можливо, мені дійсно варто зникнути. Тим паче тут ця фанатка скажена... Якщо я віддам свій канал, а сам почну все спочатку, з новим іменем і аватаром? Буду тільки стрімити, там не буде видно мого обличчя. Голос спочатку можна буде проганяти через якусь прогу, щоб ніхто вже точно не здогадався.

Погода знов погіршувалась. І якщо раніше я любив осінь, то останні дні я її просто ненавидів. Ось і зараз клятий дощ застав мене буквально зненацька. Я навіть парасолю не взяв.
Здавалось, ніби сама доля підштовхувала мене зайти в будинок моєї студії. Плюнувши на все, впевнено пішов до підʼїзду. Я був не з тих людей, хто не виконує обіцянки, навіть ті, що дав сам собі.

В підʼїзді було аж надто тихо. Підійшов до ліфта, викликав його, але він ніяк не відреагував.

Натомість лампа, що і так ледь-ледь освічувала приміщення, почала блимати. Я подивився на неї й побачив, як якась комаха вперто билася об дешеву пластмаску, яка прикривала лампу розжарювання.

А потім лампа взяла і перегоріла остаточно: стало зовсім темно і в цій темряві не було видно нічого. Різкий і гучний, однак глухий удар вперемішку зі звуком битого скла десь на прольоті між поверхами змусив стрепенутись.

Після цього я почув майже рівномірний, практично ритмічний стукіт дерева об щось. Можливо, це було прочинене вікно... Десь так воно б билось о стіну.

Як та сама комаха, я пішов на... Ні, не на світло — помирати мені ще точно рано —  звук. Нерви останніми днями були ні к чорту, однак впертість та цікавість все ж перемагала страх. Мені хотілось довести собі, що це всього лише вікно. Вітер прочинив його, нічого більше. 

Дуже повільно підійшов до сходів і подивився вгору. Одразу побачив відкрите і побите вікно.

Дістав мобільний. Вирішив, що де-де, а перед камерою я вже точно не дозволю собі боятись. 

— Привіт-привіт, сьогодні в нас буде незвичайний стрім, — сказав я. — Щойно я став свідком, чи навіть правильніше сказати учасником якихось паранормальних подій! — я усміхнувся. — Спочатку потрапив під сильний дощ, хоча за прогнозом зливи не було, потім вперше за декілька років не запустився ліфт в будинку моєї студії... Так, сьогодні ви бачите мене в тому самому будинку, де знаходиться моя студія, і де я записую більшість своїх відео, — чим більше я говорив, тим впевненішим ставав. — Потім, як в фільмах жахів чи трилерах, почала блимати лампочка, — на цих словах я і рушив на сходинки. Кожна наступна давалась легше і вже біля самого вікна я практично поборов свій страх.

Все ж, коли ти робиш щось перед людьми, то не маєш права на помилку. Принаймні, я не маю.

Стукіт тепер не здавався чимось незвичайним. Просто вітер, просто вікно, просто бите скло.

— А потім я почув «БАХ!» — голосно вигукнув я прямо в камеру і майже одразу засміявся. — Злякались? — я розвернув камеру на бите вікно. — Оцей «бах» і змусив мене піднятись сюди та поглянути, що тут відбувається!