#за два тижні до основних подій
— Максе, сходи в магазин, — почув я голос батька зі спальні.
Знов набухався. Нічого нового. В принципі, я вже мав би просто змиритись з цим, забити, не знаю... Але це все ще пригнічувало. Напевно, як і багато хто, в глибині душі я все ще вірив у те, що він може змінитись.
— Мені вже час йти, — сказав з коридору, вже натягуючи куртку.
— Паршивець, я тебе один виховував, а ти навіть склянку не можеш подати! — прогарчав батько.
— Склянку води чи розсолу — в будь-який час, — прокричав я йому у відповідь. — А за горілкою зранку не піду. Вже вибачай.
— Сьогодні неділя, до вишу не треба, — продовжував уламувати мене він. — Підійди сюди!
— Ага, зато треба знімати відео, — пробубнів я ледь чутно.
Батько авжеж не знав про моє хобі, завдяки якому ми взагалі й тримались на плаву. Насправді я вже міг дозволити собі щось краще і більше. Міг би орендувати чи навіть купити хату і зʼїхати звідси. Насправді колись ми були щасливою родиною, а потім моя мати померла... До її смерті батько був просто зразковим сімʼянином: працював, мав перспективи, мав друзів...
Але потім сталось те, що сталось. Мама померла, це був нещасний випадок, і після цього все змінилось.
І ось вже вісім років ми живемо так, як живемо. Взагалі, хіба може оцю фігню назвати життям?
Я зітхнув. Зняв кросівки. Пішов до кухні, відкрив холодильник. На поличках стояла банка огірків з розсолом, а ще каструля макаронів.
Дістав банку, поставив на стіл. Потім з полички над мийкою взяв склянку. Налив у неї розсіл.
В животі забурчало. Захотілось їсти. Нічого, зараз зайду кудись і поїм. Не дарма я днями й ночами горбачусь над цими каналами. Залишилось почекати зовсім трохи...
Накопичу нормальну суму, куплю собі окрему квартиру і просто зʼїду звідси. Насправді я вже і так можу переїхати... Грошей має вистачити, однак я тягну з цим. Брати батька-алкаша в нове життя я не хочу, нехай це й егоїстично. Все, за що я маю йому подякувати, це те, що не здав у дитбудинок. В іншому я з усім порався сам.
І впораюсь і далі, я впевнений.
Я взяв склянку і пішов до спальні. Зайшов.
В кімнаті до нудоти сильно тхнуло алкоголем. Цей сморід став його постійним супутником. Саме цей запах і асоціювався в мене з людиною, яка колись була моїм батьком. А зараз перетворилась у щось інше.
Батько подивився на мене і тремтячими руками забрав склянку.
— Я пішов, — на цих словах відвернувся і пішов до дверей. Хотілось якомога швидше покинути цю кімнату і квартиру взагалі.
Дорогою до метро думав про не надто приємні речі.
Знов розумів, що хотілось тупо закинути все... Бісило, що популярними були мої найдурніші влоги. Дівчата обожнювали тупі пранки. А коли я знімав щось більш-менш цікаве для себе, подібне відео зазвичай не мало і чверті середньостатистичної для мого аккаунту популярності.
З підписниками-пацанами було легше. Стрімити ігри я любив, однак і тут були певні нюанси. Коли ютуб і стріми ігор стають твоєю роботою, то ти вже не можеш просто грати в ту ж гру у своє задоволення. Тобі доводиться все продумувати, щоб раптом не повторитись, щоб публіці було цікаво. Бо ж треба тримати їхню увагу. Інакше ні про яку монетизацію можна й не мріяти.
Через те, що я практично весь вільний час приділяв влогу і заробітку, часу на друзів і тому подібне в мене не було. Хоча була одна людина, яка знала більше, ніж інші... Та назвати нас друзями в мене язик не повертався.
Скільки разів фанатки питали мене про дівчину? Всі такі повернуті на моєму влозі, а насправді зовсім мене не знали... Кричали про те, що готові заради мене на все і тому подібне... А насправді це все для них — просто субститут. Їм тупо нудно живеться. Сірі будні не додають емоцій і вони як наркомани шукають їх де-інде. Якби хтось з них дізнався моє справжнє імʼя та місце проживання, це могло б скінчитись навіть печально. Знаю, що фанати бувають зовсім схиблені.
І це при тому, що мій блог — такий саме субститут для нудьгуючих. Такий собі смачний і яскравий продукт, який може відволікти дурних дівок від їхнього нудного життя, змусити їх фантазувати й мріяти. Сумно, що навіть щоб склепати цю фігню, я витрачаю аж надто багато часу і сил. Але гроші не пахнуть.
Хотів би я жити спокійним життям, бути простим студентом і не паритись. Бути собою з мого ж влогу. Схоже, я обрав собі не ту спеціальність. Хоча, яка різниця... В універі я все одно на заочці й, крім того знання, які я там отримую пару разів на рік, мають ну дуже малу практичну значущість.
Не розумію дурних ботанів, які весь час зубрять все підряд, аби тільки вразити рідню чи ще когось. Добре було б якби за це хоча б платили, як за влоги чи стріми. Або якби це мало якусь реальну користь... Але ні, все, що отримували такі ботани — це любов преподів за старанність, яка в житті потім зіграє з ними лише злий жарт. Що б там де не говорили, а головне в будь-якій карʼєрі — ніякі не знання, і навіть не вміння. Стосунки. Люди. Ось що важливо. Те, як до тебе відносяться колеги, начальники, і, що ще важливіше — клієнти.
Авжеж це не означає, що ти маєш бути ідіотом і не знати нічого про продукцію чи послуги, які пропонуєш. Однак як я і казав, на самих знаннях далеко не поїдеш. Все в цьому житті будується на вчасному лицемірстві.
А я зі своїм блогом вже просто ідеальний лицемір.
Весь час поки йшов відчував, ніби за мною хтось слідкує. Таке бувало зі мною. Побічка від того, що я переховую своє подвійне життя.
Коли вже майже дійшов до студії, задзвонив телефон. Дзвонила та сама єдина людина, яка знала про моє подвійне життя.
Сусідка. Вона була єдиною, хто засік мене за зніманням відео, це сталось в одинадцятому класі, півтора року тому, коли я ще був в основному зосереджений на стрімах ігор, а влог тільки починав.
Слухавку вирішив не брати. Вона постійно тризвонить. Пʼять хвилин понабирає, потім забʼє, як завжди. Мені завжди здавалось, що ця її цікавість — точно корислива. Скільки б я її не відштовхував, вона ніколи не зникала з мого життя. І так само ніколи не видавала моєї таємниці. Ці стосунки були дивними, але стабільними. Стабільнішими за будь-які інші стосунки, які я мав до цього часу. Можливо, варто просто залишити цей блог їй? Хоча, хто буде дивитись мій влог, якщо в ньому буде зніматись Танька?