Розділ 10

Уже стемніло, часу майже не залишилося. У голові крутилося тільки закінчення розмови з дивною секретаркою.

– Я не доктор Мейсон, а її сестра! – крізь роздратування, спробувала достукатися до неї, за що отримала дивну реакцію.

Порожні очі співрозмовниці піднялися на мене, відірвавшись від монітора. На її обличчі зависла абсолютно штучна посмішка, поки погляд, як і раніше, викликав щось схоже на паніку.

– У вас немає сестри, дорогенька, – таким дивним тоном говорять або з дітьми, або з божевільними.

Немає нічого дивного, що сестра не поширювалася про моє існування. Усе ж наші стосунки далекі від ідеальних. Але та категоричність, з якою подібне стверджувалося, здавалося зайвою. Та і її слова, кинуті мені в спину, звучали наче з насмішкою:

 – До завтра, докторе Мейсон.

Огидні почуття викликав у мене цей візит. Лікарі, з якими я їхала в ліфті, кидали на мене дивні погляди. На відміну від секретаря й охоронця, вони не впізнали в мені колегу. Лише підійшовши до парапету, помітила якусь штовханину. Охоронець, не Патрік, перевіряв пропуски співробітників і відпускав їх замість парапету. Встала в чергу зі співробітників, когось охорона пропускала раніше, ніж інших, а когось перевіряла. Коли ж справа дійшла до мене, то сестру в мені не впізнали. Щоб уникнути скандалу, пригадала Патріка, і те, що він обіцяв зробити нову перепустку для «доктора Мейсон». Чоловік середнього віку, з невеликою борідкою, навіть відірвав погляд від блокнота, щоб подивитися на мене і переконатися, що почув правильно. Він насупився, так що я на мить занервувала, потім попросив когось принести перепустку. Стояти з ним і чекати було ніяково, тож я вирішила запитати:

– А що з парапетом?

– Знову зламався, – видихнув втомлено чоловік, кидаючи на мене злегка насторожені погляди. – Уже втретє цього тижня.

– Ого, – тільки й вигукнула, намагаючись зайвий раз не дивитися на цікавого охоронця.

– Компанія вже двічі змінювала систему, але проблема, як бачите, не вирішилася. Щось немов розплавило механізм зсередини. Можливо, перепад напруги.

– Можливо, – кивнула, подумки ледве стримуючись, щоб попросити мене пропустити так, без перепустки.

Все одно не збиралася повертатися в це місце. Але все ж пропуск мені вручили, невідомий охоронець попросив мене «берегти себе», після чого мене нарешті випустили з клініки. Сподіваюся, він просто вирішив, що «доктор Мейсон» просто напилася. Псувати її репутацію приємно, особливо враховуючи, що вона мене підставила.

З метро довелося бігти до автобуса, а потім уже на саме місце роботи. Махнувши охоронцеві рукою, ледь не спробувала пройти за перепусткою сестри, через переживання. Засунула її якомога далі в сумку, вирішивши, що за неї спробую виміняти хоч щось у Мері потім. Піднявшись у ліфті, при виході мало не збила з ніг Глорію.

– Боже, дитино моя! Ти запізнилася! – зазначила вона, розглядаючи мене з явним несхваленням.

– Я знаю, – прохрипіла, важко дихаючи.

Переодяглася з тремтячими руками, мені не вистачало тільки втратити роботу, через чортову сестру!

– Що в тебе з обличчям? – все не вгамовується Глорія, вказуючи на мою розбиту губу.

– Впала зі сходів, – бурчу, відмічаючи в дзеркалі свої великі й перелякані очі.

– Дівчинко моя, якби в тебе був хлопець, подумала б, що він тебе б'є, – віщала Глорія, поки, все ще важко дихаючи, йшла до свого столу. – Але оскільки твій хлопець і ти, в очі одне одного не бачили...

– Гей! – обурююся, прекрасно розуміючи, про кого вона говорить.

Проте Глорія зупинила мою метушню і по-батьківськи взявши за руку, пошепки запитала:

– Ти що знову п'єш?

Страдницьки закотила очі, але це сприйняли по-іншому.

– Я ж казала тобі: не сприймай усе так близько до серця! – жінка почала мене лаяти. – Це всього лише твоя робота, а твої клієнти – це не твої друзі, родичі й особливо кохані.

Вона так виразно подивилася на мене, що стало ніяково. Мабуть, Джефф мене вперше врятував у такій ситуації, своїм криком «Мері». Викликав мене до себе в кабінет через запізнення, поки навіть не встигла вдягнути навушники, не те що узятися до роботи.

У його кабінеті завжди некомфортно, хоча б тому, що там панорамні вікна, через які видно всі кабінки та всіх працівників. Складно позбутися відчуття, що на тебе весь час дивилися, поки ти працювала.

– Ти запізнилася, – почав він з очевидного.

Мій погляд метнувся на годинник, у кутку кімнати, щоб зрозуміти, що запізнилася майже на годину. Виправдань у мене не було, а Джефф їх схоже чекав.

– Навіть не будеш виправдовуватися? – насупився він, немов очікуючи від мене подібного.

– Я погано розрахувала час, – зізнаюся, намагаючись вибрати відповідні слова. – Такого більше не повториться, обіцяю.

Він у відповідь грізно дивився на мене, після чого несподівано запитав:

– Що в тебе з обличчям?

– Упала, – буркнула, інстинктивно закриваючи розбиту губу.

– Ясно, – повторює він після паузи. – Це твоє останнє попередження, наступною буде догана. Дві догани й тебе звільнено.