Розділ 7.

Цей вечір тягнеться довше, ніж будь-яка з моїх нічних змін.

Вийшовши з метро, зняла туфлі й пішла босоніж, отримуючи задоволення від того, що нарешті позбулася цього знаряддя тортур. До речі, про тортури, стягнула перуку, разом зі спеціальною шапочкою, що притискала моє власне волосся до голови. Скуйовдила його і розчесала нарешті голову. Захотілося викинути перуку в смітник, бо немовби зробивши це, викину й спогади про цей вечір. Викину шкуру сестри, в якій довелося побувати, і мені це зовсім не сподобалося. В останній момент передумую, розуміючи, що перуку потрібно повернути, як і безглузді туфлі з сукнею. Пхаю її в кишеню піджака, який теж мені не належить. Його накинув мені на плечі наречений Мері – Конор, коли ми чекали, поки нам підженуть його машину.

У мене залишилися про нього дивні враження. Він немов незнайомець, не тільки для мене, а й для сестри. Навіть була думка, що він знає, що я її підміняю. Але вона зникла, коли чоловік уперше звернувся до мене, і навіть взяв за руку. За весь вечір він єдиний раз заговорив зі своєю нареченою, і тільки для того, щоб сказати, що ми йдемо. Склалося враження, що він звик до послуху своєї нареченої, але я не можу собі уявити, щоб Мері Мейсон, яку я знаю, когось слухала. То чому ж вона дозволяла йому так із собою розмовляти? Та й дивна вони пара. Те, що сестра не потрудилася розповісти про те, що на тому вечорі оголосять про її весілля, для неї нормальна поведінка. Але коли місис Кеннеді повідомила всім про швидке весілля, здалося, навіть «щасливий» наречений не був про це поінформований, але ніяк не бачив своє невдоволення. Його спокій мене дивував, доки він все ж таки не проявив емоції, побачивши, як я розмовляла з тим старим диваком з «Ідеального Майбутнього».

Старий сам до мене підійшов і почав питати про батька, у мене ледь серце не зупинилося від таких запитань. Мені завжди здавалося, що батько був тільки дрібною сошкою, а тут раптом навіть виконавчий директор знає його прізвище. Та й розмовляв він зі мною якось дивно. У мене були мурашки по спині від нього! Тож, частково, я була рада, коли наречений сестри сказав, що ми йдемо. Проблема була лише в тому, що він вирішив відвезти мене додому, до них додому!

Ні, я на це не погоджувалася!

Довелося сказати, що мені терміново потрібно на роботу, клієнт чекає, або щось забула в офісі. Не пам'ятаю, що йому там говорила. Язик сам мене витягував із ситуації, і мені здалося, що я в житті так багато не розмовляла. Не знаю, чи повірив він мені, але до клініки привіз. До приватної психіатричної клініки «Меморіал», найдорожчої та найвідомішої в місті.

Як же ніяково було йти всередину просто тому, що наречений не поїхав. Залишився, навіть попри те, що згадала, що можу затриматися. Тож мені довелося познайомитися з охоронцем, який упізнав у мені доктора Мейсон. Він був явно здивований, що я з ним заговорила. А що ще було робити, якщо пропуску через парапет у мене не було, а наречений мене сторожив зовні? Патрік – привітний чоловік за сорок, самотній, який живе зі своєю матір'ю, за дві секунди видав мені всю історію свого життя. Хоча спочатку і дивувався, що сама «доктор Мейсон» захотіла з ним поговорити. До моменту, коли ми виробили план сепарації від матері Патріка, наречений поїхав і я пішла на метро.

Усе, що відбувалося цього вечора, добряче мене вимотало. Босі ноги шльопали тротуаром, і я вже збиралася повернути до будинку, коли помітила, що моя улюблена забігайлівка «У Мо» ще працює. Живіт забурчав, нагадуючи, що я так нормально не поїла, тільки шампанського напилася. Натягнула туфлі, щоб не привертати до себе увагу, після чого зайшла всередину.

Знайоме місце зустріло смачним запахом смаженого м'яса і тихою східною мелодією зі старого програвача. Просте оформлення, смачна кухня, і шум на фоні, завжди мені подобалися в цьому місці. Щоправда, цього разу відвідувачів майже не було, лише один хлопець сидів у дальньому кутку, сховавшись за власним ноутбуком. Кинула погляд на годинник, що висів над входом на кухню, відзначаючи, що мені пощастило. П'ятнадцять хвилин до закриття. Почувши дзвіночки над дверима, коли я увійшла, місис Мо з'явилася з кухні з незадоволеним виглядом.

– Ми скоро зачиняємося, – втомлено попередила вона, навіть не глянувши на пізнього відвідувача.

– Я знаю, мені тільки свининку, тітонько, – пообіцяла, піднімаючи, в примиренні, руки, – якщо хочете, то навіть з собою.

– А, це ти, Кет, – жінка східної зовнішності та з маленьким зростом, примружилася, після чого посміхнулася. – Я тебе навіть не впізнала!

– Та я сьогодні сама себе в дзеркало не впізнала, – посміхнулася у відповідь на її кивок у бік найближчого столу.

– Куди ж ти ходила в такому вигляді? – поцікавилася жінка з посмішкою, готуючи мені стіл і вмикаючи гриль для м'яса. – І чий це піджак на твоїх плечах?

– Ах, це... – у мене навіть не було розумної відповіді на ці запитання, тому я удала, що зніяковіла.

– Невже ти нарешті взялася за голову і знайшла собі майбутнього чоловіка? – посміювалася старенька, доки в мене сам спогад з оголошенням про швидке весілля викликав хвилі паніки й відрази.

– У такому разі, хіба я б не привела його сюди, щоб разом поїсти вашої божественної свинини? – підлещуюся, викликаючи в жінки посмішку.

– Ти чарівне дитя Кет, тільки не дай себе образити, – місис Мо поплескала мене по плечу, після чого пішла на кухню.

За кілька хвилин на моєму столі з'явилися закуски, а потім уже ніжне м'ясо.