Розділ 6.

Конор Кеннеді любив свою роботу, і водночас ненавидів. Він нею жив, але вона забирала в нього решту життя. Зникнути на місяць або два, ночуючи просто у своєму кабінеті, – звичайна для нього практика. Напевно, тому він наймолодший прокурор у штаті, і ймовірний кандидат на посаду головного прокурора округу. Але ця посада буде його, якщо він вдало закриє таку гучну справу «Месника». От тільки нічого в цій справі не складалося вдало, вона немов із самого початку випробовувала прокурора на міцність.

Розглядаючи документи по справі, вкотре, він готувався до слухання. Монотонні звіти не давали відповідей. Його мучило те саме запитання, яке напевно буде головним знаряддям адвокатів під час слухань.

«Як, чорт забирай, він це зробив?» – перші слова, які Конор почув від детектива, коли приїхав на перше місце злочину.

Огрядне тіло судді Колдвіна на площі перед центральною бібліотекою, прибите металевими прутами, вразило б будь-кого. І не тому, що він був абсолютно голий, а тому, що його прибили майже посередині до напису «Центральна міська бібліотека», на висоті щонайменше восьми метрів. Щоб його зняти звідти, довелося в терміновому порядку викликати пожежний кран. Так голосно заявити про себе, першим же вбивством, привертаючи увагу всього міста, міг тільки амбітний серійник. Людні місця, де повно камер, можливі свідки та навіть охорона, з особистим водієм, тим більше закони фізики – нічого з цього не зупинило злочинця від свого злодіяння. Питання, як без крана він зумів прибити жертву на таку висоту вісімнадцятьма прутами, досі слугує предметом суперечки. Як він це зробив не допоможуть пояснити жодні камери, бо вони всі вигоріли, як і будь-яка електроніка, в радіусі двадцяти п'яти метрів від місця злочину. Якийсь електромагнітний імпульс усе знищив, і не зрозуміло, чим і як він був викликаний. У цій справі було більше запитань, ніж відповідей. І навіть спіймавши підозрюваного, відповідей ніхто так і не отримав.

«Він прийде! Месія прийде! Пророк передбачав! І грішники помруть, усі грішники помруть!» – кричав худий, наче тростина, чоловік, з великими божевільними очима.

Якби його не спіймали на останньому місці злочину, та не відстежили за записами в метро, Конор досі не вірив би, що підозрюваний не просто ще один божевільний, схиблений на кінці світу і вірі в месію, як сектанти зі «Сприйняття». Не дарма адвокат з їхньої божевільної громади зголосився його захищати. У всьому тому маренні, що ніс ув'язнений, простежувалася якась певна система. Хоч як він би вдавав із себе божевільного, клінічні дослідження показали, що шизофренії у нього немає. Лиш безліч незначних психічних захворювань, які роблять його не засуджуваним. Найдивовижніше, що навіть імені підозрюваного не вдалося дізнатися. Себе він скромно називає «Апостол», у базі його ДНК і відбитків пальців немає. У нього навіть немає слідів від щеплень, або акценту. Людина, яка з'явилася з нізвідки, вбила впливових людей, а як причину вказала, що вони всі були грішниками. Звучить підозріло. Єдине, що справді переконує в його винуватості – це те, що після його затримання, вбивства припинилися. Начальство тиснуло на детективів, оскільки жертвами були дуже впливові особистості, тож ця справа має бути зразковою, а покарання найсуворішим. Якби в штаті ще діяла смертна кара, її б точно зажадали, а так підозрюваному світить довічне. Навряд чи він довго проживе у в'язниці, його і так тримають окремо для безпеки. Тільки з його способами вбивства незрозуміло чий, його чи інших ув'язнених?

– Містер прокурор, – голос помічниці – Сінді, вивів із роздумів.

Конор відірвав погляд від звіту судмедексперта про жертву і втомлено подивився на жінку. Літня дама з дуже розумним поглядом натягнуто посміхнулася. В її руках була кава, яка була потрібна прокурору, щоб продовжувати роботу.

– Ви надто захоплюєтеся роботою, – зазначає жінка, ставлячи чашку ароматної кави перед начальником.

Він звик чути від неї подібне, як і не реагувати на її слова.

– Зовсім себе не бережете, – продовжила жінка, спостерігаючи, як чоловік із явним небажанням відкладає папери вбік.

– У тебе все, Сінді? – навіть не дивлячись у бік помічниці запитує чоловік.

У нього занадто багато роботи, щоб витрачати час на розмови з помічницею. Можливо, доведеться знову їхати до в'язниці, і намагатися розговорити «Апостола». Але ця витівка, як і раніше, навряд чи дасть щось нове.

– Ні, – витерши серветкою від пилу рамку з фотографією на столі, злегка відсторонено нагадала жінка. – Ви просили нагадати, що сьогодні захід у вашого батька, на якому ви зобов'язані бути присутнім.

Конор кинув погляд на фото, яке помічниця очистила від пилу. На ньому красувалася сім'я з трьох осіб: огрядний чоловік із суворим поглядом, мініатюрна білявка зі штучною посмішкою, і хлопчисько з порожнім і млявим поглядом. Фото стояло на його столі зовсім не через ностальгію за дитинством чи любов до рідних, радше, як нагадування, де він опиниться, якщо відмовиться від своїх принципів.

– Чи можна... – почав було Конор, але його перебили.

– Ваша мати телефонувала вам нагадати про захід тричі, а ще вона надіслала кур'єром костюм, – тоном суворої вчительки нагадала жінка. Після чого кивнула на складені на дивані, у кутку кімнати, пакети.

Конор на мить прикрив очі, немов приймаючи свою долю.

Помічниця знову посміхнулася і пішла до дверей, коли її зупинило запитання:

– Мері дзвонила?