Розділ 4.

Дзвінок закінчився вже хвилин п'ять як, а я все ще сиджу, з навушниками на голові. Дивлюся в теку з номером Енні, повторюю собі, що маю щось зробити. Повинні ж бути якісь способи допомогти бідній дитині?! Потрібно поговорити з Джеффом знову. Неважливо, що він минулого разу сказав, що це не моя турбота. Я так себе не почуваю. Навпаки, я в жаху, і прикривши очі, немов знову чую тонкий тремтячий голос Енні:

– Він заходив у ванну, коли я купалася.

– Він щось зробив із тобою? – запитала я тоді в неї, зовсім не професійно. Налякала її своїми переживаннями, натиснула на болючу тему.

– Ні, – прошепотіла малеча в слухавку. – Він просто стояв і дивився на мене. І не йшов, хоча я його просила. Пішов тільки коли я закричала, кличучи на допомогу.

– Ти кликала маму? – запитала її, щоб відвернути увагу, а заодно дізнатися, як матір ставиться до того, що відбувається.

– Так, але її немає вдома, вона на роботі, досі, – дівчинка плакала, тож динамік телефона трохи тріщав.

– Вона працює вночі? – постаралася запитувати спокійно, щоб відвернути увагу дівчинки від хвилювання.

– Працює, бо цей її хлопець – Дірк, не працює вже кілька місяців, його звільнили з заводу за пияцтво. Він тепер весь час удома і...

Дівчинка різко перервалася, щось клацнуло, схоже на дверну ручку. Я затамувала подих, відчувши жах, якого не відчувала багато років. Здалося, моє власне серце перестало битися, поки дівчинка не заговорила знову.

– Здається, мама прийшла, – її голос був сповнений полегшення і надії, а я підтискаю губи, щоб вона не почула мого зітхання полегшення.

– Я ще зателефоную, Кет! – пообіцяла дівчинка, перш ніж покласти слухавку.

І ось я сиджу над її справою, подумки прокручуючи кожне її слово. Хлопець мами, на ім'я Дірк, що полюбляє дивитися на голих маленьких дівчаток у ванні, і торкатися дитини там, де й рідний батько не став би. Як мені це все нагадує історію з моїм вітчимом. Тільки він таким виродком став не після звільнення, він у принципі ніколи не працював, тільки «робив справи», як він висловлювався. А коли йому ставало нудно, він згадував про єдину живу істоту, яка залишалася в домі, поки його друга половинка гарувала на двох роботах, щоб оплатити рахунки та нагодувати всю сім'ю. Тому я ненавиділа наш будинок, усі спогади про нього викликають огиду. А ще я ненавиділа Мері, адже її не було поруч, після розлучення батьків вона залишилася з батьком, кинула мене одну, і так я опинилася в тому пеклі. Іноді мені здається, що я все ще там, а це просто довгий сон, який ось-ось закінчиться.

Екран на комп'ютері загоряється, мені потрібно прийняти виклик, спробувати врятувати ще одну людину. Хоча на ділі, я не можу врятувати навіть себе.

– Служба психологічної допомоги «Порятунок», Моє ім'я Кет, я можу чимось вам допомогти? – повторюю заготовлену фразу, прикривши повіки на мить.

Знаю, що маю опанувати себе і працювати далі, але зібратися одразу не виходить. Це все Мері, та її дзвінок, вона вибила мене з колії, повернула в моторошні спогади, знову увірвавшись у моє життя як ураган.

– Що сталося, Кет? Хто тебе засмутив? – всього кілька фраз зі знайомою хрипотою в голосі, і теплотою, з якою звертається до мене тільки він, і я ледь зовсім не розклеїлася.

Не можна ж так із безневинним дівочим сердечком! Сюди телефонують, щоб отримати допомогу, а не надавати її. Мені довелося глибоко вдихнути далеко від мікрофона, щоб продовжити нашу розмову.

– Доброї ночі Флавій, чим я можу тобі допомогти? – намагалася вирівняти голос, зробити його тихим і спокійним, як вчили на курсах.

– Ти мені дуже допоможеш, якщо розповіси, чому ти така сумна? – упевнена, він зараз злегка посміхнувся і мені б дуже хотілося це побачити.

– Сумніваюся, що ти зателефонував сюди з цією метою, – намагаюся змінити тему, переводячи розмову в професійну сторону. – Щось тебе турбує?

– Так! – радісно погоджується мій співрозмовник, наполягаючи на своєму. – Ти!

Закочую очі до стелі, утримуючи посмішку. Мабуть, він єдина людина, яку я справді турбую.

– Що сталося з моєю любителькою смаженої свинини із забігайлівки «У Мо»? Невже вона закрилася? – він продовжує жартувати, пригадуючи нашу найпершу розмову в мою першу зміну.

Глорії довелося відійти, через проблеми з її дітьми й тут програма показала вхідний дзвінок. Відповідаючи на нього, я була готова до будь-якої ситуації, але не до того запитання, що поставив Флавій.

– Навіщо жити? – запитав він те, про що думав кожен у складний період свого життя. Я теж ставила собі це запитання, як і наступні, що вирвалися з нього потоком, тоді я не одразу знайшла що сказати. Навіть забула вітальну фразу, яку до того повторювала разів триста.

– У чому сенс нашого життя? Навіщо все це? Навіщо відчувати стільки болю, щоб потім все одно померти в муках? Навіщо це життя взагалі потрібне?!

Останнє запитання він майже прокричав, видаючи весь свій відчай, біль і страх. Його емоції легко передалися і мені, як це зазвичай зі мною буває. Серце прискорило темп, а з голови випали всі настанови Глорії, і методички з психологічної допомоги, які я вчила мало не напам'ять, під час навчання на курсах. Ми залишилися тільки вдвох: «стрибун» на межі життя і смерті, і розгублена дівчина, що в стресових ситуаціях вміє тільки плакати. Мері з її дипломом і холоднокровністю, напевно, знала б, що потрібно було робити та говорити в такій ситуації, але її не було поруч, як, утім, завжди. Тож, я послухала те, що ніколи мене не підводило – власне серце.