Розділ 2.

Сестра завжди була прямолінійною, настільки, що це можна було назвати грубістю. Тільки так можна пояснити те, що через п'ять років з минулої нашої розмови, вона просто так зателефонувала мені. Та ще й відразу ж дала зрозуміти, що їй потрібна моя допомога. Адже вона навіть не запитала, як у мене справи. Я мало її цікавила останні п'ять років, вона зовсім про мене забула. Але, як раптом щось знадобилося, то велика Мері Мейсон – психолог, яка закінчила престижний коледж на відмінно, найшла собі роботу в престижній клініці, зглянулася до своєї дурної сестрички Кет. Усе ж її прямолінійність можна списати на те, що цей запис, судячи з часу на екрані телефону, – ранковий. Але все ж, не так люди просять про допомогу, зовсім не так. Та й навіщо їй це? Рука потягнулася, щоб вимкнути запис, хоча інтерес змушував продовжити його слухати.

– Знаю, давно не бачилися, і за цей час у моєму житті дещо змінилося, – сухо віщала сестра, поки в мене в голові крутилася думка про те, що вона просто хвалиться. – У мене є наречений – Конор. Він...

Сестра несподівано замовкла, чи то її увагу щось відвернуло, чи то їй було важко про нього говорити, але потім узяла себе в руки та продовжила.

– Мій наречений із дуже впливової родини, завтра нас запросили на вечерю його батьки. Це дуже офіційний захід, його не можна пропускати, але я не можу на нього піти.

Я все ще не розуміла, до чого тут я. І що вона, власне, хоче? Щоб я пішла знайомиться з ними, як член її сім'ї? Та вона ще в школі вважала за краще удавати, що мене не існує. Та і я смутно собі уявляю, щоб вона була рада мене побачити поруч із собою хоч десь, особливо на заході в багатих батьків нареченого.

– Мені потрібно дещо зробити, зустрітися з одним із пацієнтів, – здавалося, вона підбирала кожне слово. – Але підводити Конора я не маю права. Тому я прошу тебе: прикинься мною всього лише на день.

Остання фраза просто не могла вирватися з рота моєї сестри. Вона ще в дитинстві дала мені зрозуміти: ми не одне й те саме, нехай і близнючки. Цілеспрямована, впевнена в собі – вона була тим, ким мати весь час дорікала. Вона часто говорила, що я не варта і нігтя своєї сестри. Мері завжди була кращою, ідеал до якого я не могла дотягнутися. І зараз, сестра просить мене допомогти їй, та ще й замінити? Це якась маячня.

Але всього лиш одна її фраза все змінила:

– Від цього залежить моє життя.

Її голос здригнувся, як не здригався жодного разу за весь час, що я її знаю. Усе це було занадто на неї не схоже. По спині пробігли мурашки, бо я не уявляла, що мало б трапитися, щоб вона наважилася на таке.

– Усього лише день, і я заплачу тобі п'ять тисяч. Ти ж потребуєш грошей, чи не так? Якщо все ще живеш у тій дірі, хоча минуло п'ять років.

Здається її попустило, раз вона заговорила у звичному для неї зарозумілому тоні. Я закотила очі, адже вона чудово знала, що мені потрібні гроші. Щоб я не заробила, все це з'їдають нескінченні медичні рахунки матері. Рахунки, які вона – успішна психологиня з відомої клініки, не збиралася платити. Лише це виправдовувало, в моїх очах, не дуже шляхетний аспект мого влаштування на роботу в «Порятунок». Мою природну емпатію і курсів психолога явно не вистачило б, щоб влаштуватися туди. А без ліцензії більше нікуди й не візьмуть. Тому я зробила те, чим зовсім не пишаюся. Зняла копію диплома Мері та під її документами влаштувалася на роботу. Якщо вона про це дізнається, мене розчавить, як таргана, чи, можливо, навіть посадить. Знаючи її, жодні родинні зв'язки мені не допоможуть, хіба що вона не захоче надавати цій справі розголосу, щоб не псувати собі кар'єру. І ось зараз вона просить мене прикинутися нею, і навіть пропонує за це гроші! Є якийсь у цьому підступ, але я не розумію де. Що вона задумала?

– Я подзвоню тобі завтра, або пришлю кур'єра з нормальним одягом. А ти приведи себе до ладу, і заради всього святого – не пий! – так само поблажливо, з нотками гидливості, заявила вона, після чого запис закінчився.

Вона вважає, що я апріорі не можу їй відмовити? Або, що настільки потребую грошей? Видихнула, щодо останнього, вона все ж таки має рацію. Гроші мені потрібні, і її пропозиція, по суті, диво. Але знаючи Мері, я перестаю в нього вірити. Чи варто мені погодиться? Чи все ж таки відмовити, клацнувши її по носі хоч раз у житті? Думка про це викликала посмішку, тільки не довгу. Воно того не варте. Але що ж змусило саму Мері Мейсон звернутися до мене?

Весь вечір пройшов у важких думках, я прослухала повідомлення сестри разів десять. Коли час прийшов іти на роботу, голова йшла обертом. Немов зомбі, або якийсь вампір, я вийшла на вулицю тоді, коли всі нормальні люди вже розбрелися по домівках. Під акомпанемент музики в навушниках, доїхала до потрібної станції та вийшла, як зазвичай. Арку, забруднену таким гучним убивством, досі не реставрували. Знову вкрили брезентом, розставили огорожі, але ще й поставили поруч патрульну машину поліції. Навіщо? Хіба вбивцю не спіймали та скоро збираються судити?

Офісна будівля, де знаходився офіс «Порятунку», знаходилася в кінці вулиці. Зазвичай я під'їжджала до нього на автобусі, але сьогодні моя голова гуділа від думок, тому вирішила пройтися. Нечисленні перехожі в цей час не вселяли небезпеки, у зв'язку з кількістю камер спостереження в цьому кварталі. Та й поліцейські біля арки здавалися надійним захистом. Але коли трек у навушниках закінчився, я явно почула кроки позаду. Здавалося б, чого тут боятися, але вони не припинялися, навіть коли я повернула до потрібної мені будівлі. Раціональність казала мені, що, можливо, це просто хтось із моїх колег теж поспішає на роботу. Тож, я озирнулася.