Розділ 1.

Цей день починався для мене, як і будь-який інший, за останні пів року – після полудня. Коли ти працюєш у нічну зміну, нормально прокидатися так пізно. Але від відчуття, що ти просипаєш все життя, складно позбутися. Утім, як і від похмілля. Голова розколюється, у роті гидкий присмак. Зазвичай, я не п'ю, особливо так багато, але вчорашня зміна була дуже складною. Коли працюєш у службі психологічної допомоги, легко в принципі не може бути. Нам не телефонують, коли все добре. Іноді дуже складно впоратися не тільки з клієнтом, а й із самим собою, і власними почуттями.

Наприклад учора телефонувала дівчинка, вона хотіла поговорити хоч з кимось, не знала, що їй робити. Вітчим домагався її, чіпав, там, де ніхто не повинен. У такі моменти важко впоратися з власними почуттями, тому що лінія для дзвінка анонімна, а дівчинка Енні не розповіла про себе нічого, крім свого імені. Мені був дуже знайомий її страх. Як і наслідки бездіяльності дорослих, але все що я могла зробити, це запропонувати поговорити з матір'ю наодинці, або зі шкільним психологом. Важко було радити те, що самій колись не допомогло. Тож не дивно, що біля старого дивана, на якому я сплю, валяються пляшки. Іноді ненавиджу себе за свою емоційність, мені так складно відпустити власні емоції та гидке минуле. Емоції весь час охоплюють мене, затуманюють голову, і просто ускладнюють життя.

Перемагаючи лінь, піднялася, помилася, дістала з холодильника залишки піци, які ще незрозуміло як пліснявою не вкрилися, і засіла перед телевізором. Я саме та божевільна, що досі його дивиться. Іноді мені буває так самотньо, що я вмикаю його на фон, для створення компанії. Звісно ж, який сніданок (вечеря) без нього? Кілька клацань пультом і ось я вже спостерігаю за рекламою.

Миготять кадри, в яких маленька дитина плаче, затиснувши руками вуха, а над нею миготять тіні дорослих, які лаються. Досить лячні тіні, що навіть неприємно дивитися.

Закадровий голос віщає: «Вам страшно, і ви налякані?»

Кадр змінюється на зображення якогось наркомана, у темному підворітті. З великими порожніми очима, в яких немає нічого людського.

«Розгублені й не знаєте, що робити з вашим життям?» – продовжує закадровий голос.

Кадр змінюється, показуючи людину, яка стоїть на краю мосту і не знає, що їй робити. Мурашки йдуть по спині, змушуючи згадати свій перший дзвінок від «стрибуна» – як його називають інші співробітники служби. Такі часто телефонують, через те, що нашу рекламу вішають на загородженнях мостів. Іноді навіть ставлять спеціальні телефони, з яких можна безплатно зателефонувати нам, або своїм близьким.

Людей на межі дуже багато, іноді ми буваємо останньою їхньою спробою вхопиться за життя. І коли від твоїх дій залежить чуже життя, складно впоратися з емоціями, а для мене це була ще й перша зміна. Моя наставниця – Глорія, вийшла кудись, поговорити телефоном із пожежниками, її допитливі діти підпалили фігурку супермена, намагаючись зняти з нього труси, чим увімкнули пожежну сигналізацію, та розбудили пів будинку.

На екрані комп'ютера появився вхідний дзвінок, я озирнулася, в пошуках допомоги по інших звуконепроникних кабінках, але там або нікого не було, або були інші працівники, зайняті роботою. Скло не давало мені розчути їхні розмови, але зовсім не рятувало від звуку власного виклику в навушниках. Пам'ятаю, як підбадьорила себе, запевнивши подумки, що це саме те, що я завжди хотіла – допомагати людям. Рятувати їх, хоча б від самих себе. Глибоко вдихнувши, я підняла слухавку, і приготувалася сказати заготовлену фразу та представитися, як учили, коли на тому боці вирішили мене спантеличити від самого початку.

– Навіщо жити? – запитав чоловічий голос на тому боці, і тільки від інтонації, з якою він вимовив ці слова, у мене відняло мову. – У чому сенс нашого життя? Навіщо все це? Навіщо відчувати стільки болю, щоб потім все одно померти в муках?!

Людина, яка запитує таке, таким голосом, перебуває на тій самій межі, яку дуже легко переступити. Я могла зіштовхнути її донизу любим своїм необережним словом.

«Ми допоможемо вам знайти сенс життя, знайти його мету. Впоратися з будь-якою перешкодою на вашому шляху!» – обіцяє закадровий голос, і я кривлюся від неправильності його слів.

Для емоційно-нестабільної людини такі слова звучать, як приниження їхніх проблем. Начебто їхня проблема, і не проблема зовсім для інших. Усі ж справляються, а ти чому не можеш? Може, це з тобою щось не так? Ти якийсь неправильний, нічого, ми тебе виправимо, зробимо краще. Усе це наратив, який не працює на тривалій дистанції, не розв'язує проблему, а лише змушує прикинутися, що її немає.

І хто ж додумався використовувати такі слова? Наші, так би мовити, конкуренти? Чи губернатор для державної психологічної допомоги постарався? «Порятунок» – гаряча лінія психологічної допомоги, на яку я працюю вже пів року, не стала б витрачати на подібну нісенітницю гроші. Наші плакати, телефони з номерами, розставлені у всіх «червоних зонах», де найчастіше трапляються самогубства, у кримінальних районах міста, і навіть у комунах цих божевільних сектантів із «Сприйняття». Вони навіть судилися з нами, щоб прибрати їх, але влада їм не дозволила, вказуючи на статистику суїцидів серед учасників секти. Щоправда, я так і не чула від дівчат, з якими працюю, щоб їм звідти хтось телефонував.

Немов згадаєш про чорта, так він і з'явився! По телевізору висвітилися кадри щасливих людей у простому і чистому світлому одязі, на тлі доглянутих білих будиночків. А далі висвітився логотип цього чортового «Сприйняття» – коло з ніжкою і чотирма колючками. Щось останнім часом я занадто часто його бачу.