Розділ 29

Роман, зітхнувши, прив’язав ще одну кульку з написом «Одужуй!». Розминувшись у коридорі з батьком Лесі, на осадку душі залишився гіркий смак безпорадності. Хлопець не міг без сліз дивитись на прибитого горем чоловіка, який уже місяць чекав на доньку, яка досі не отямилась. Лесі виповнилось вісімнадцять і її повноліття вперше святкували без неї. Точніше, без її присутності, без усмішки та вічних обійм, якими вона завжди обдаровувала кожного, хто був їй дорогий.

Палата цвіла квітами, букети які приносив то сам Роман, порушуючи умови працевлаштування, то Орися чи Назар, які навідувались час від часу. Подруги Лесі кожного разу приходили і йшли з червоними  очима. Їхні душі мучила совість, розум переслідували ЗНО та вступ до університету. Діана біліла кожного разу, заходивши до лікарні, майже зливалась з білими стінами, а її чорне волосся здавалось єдиним кольором, що залишився у її житті.

Лікарі уже давно натякали Андрію, щоб він забирав доньку додому, бо вони зробили уже усе можливе. Залишалось лише чекати, а місця у лікарні, на жаль, були обмежені. Максим з батьком домовились із приватною клінікою і невдовзі Лесю перевезли туди. Але навіть у зміненій обстановці вона продовжувала лежати у комі.

Коли липень завершився і серпень почав світити першими осінніми кольорами, Роман вкотре прийшов до подруги. Цього разу він змінив Василя, який мовчазною опорою підтримував сім’ю Зуборовських, допомагаючи чим може.

 - Добрий день! – привітався Роман. Василь сидів у кутку палати, читаючи книжку. Нова палата була набагато приємніша: новенький ремонт, яскравість світла за вікнами і незмінні побажання та квіти у кутках. – Як вона сьогодні?

 - Привіт, Ромчику. – чоловік піднявся, заклавши сторінку та відклавши книгу на маленький круглий столик поруч.  – Як завжди.

Роман мовчки спостерігав як чоловік зібрався і вийшов, на прощання потиснувши йому руку. Хлопець поклав свіжий букет у вазу. Він виніс два старі букети до смітника і, повернувшись, сів поруч Лесі. Дівочі руки більше не були прохолодними, не такі, які він звик зігрівати ще п’ять років тому. Леся повільно дихала і не ворушилась, а апаратура збоку блимала і пікала пристроями, розбавляючи гнітючу тишу навколо.

 - Я так за тобою скучаю. – прошепотів Роман, перебираючи схудлі кісточки на пальцях дівчини. – Ти так нам усім потрібна. Вибач, що тоді так охрестив нарколепсію. Я не мав на увазі, щоб ти постійно спала, як Спляча Красуня. Ні, Лесю, ні! Я не хотів, не хотів, щоб все так сталося!

Хлопець ігнорував власні сльози, що капали на переплетені руки, та пляму на підодіяльнику, яка росла з кожною секундою та сльозою. 

Коли сльози закінчились, а біль всередині так і не перестав жалити гострими мечами, Роман почав тихо співати Лесину улюблену пісню. Він завжди співав її, коли вона почувала себе пригніченою чи слабкою. Іронія в тому, що по радіо, коли Леся поїхала з дитячого будинку, транслювали саме її. Тихі слова загубились у лікарняному шумі за дверима та неіснуючому часі, який тягнувся неймовірно довго і швидко водночас. Літо та перший місяць осені опинились позаду надто несподівано.

Андрій повернувся додому і у темряві будинку він чітко бачив силуети. Дружина і Леся стояли перед очима. Чоловік похитав головою, увімкнувши світло. Видіння переслідували наяву, усюди – на роботі, у машині, тепер і вдома. Андрій повільно брів до бару. Витягнувши повну пляшку горілки, він сів. Склянка наповнилась прозорою отрутою, але Андрій не встиг випити ні краплі. Максим з’явився, мов нізвідки, вихоплюючи з батькових рук прозорий кришталь.

 - Тобі не можна! – прошипів він, відставивши горілку кудись подалі. – Ти не п’єш уже двадцять років, чого зараз вирішив зірватись?!

 - А ти не знаєш? – Андрій повернув голову, ніби у сповільненій зйомці. – У мене більше немає сил. Минуло три місяці, а Леся досі у комі. Я уже не знаю за що мені вхопитись, щоб це витримати.

 - То горілка у цьому допоможе. – фиркнув Максим.

- Вона допоможе забути. – чоловік відмахнувся від сина. повільно пішовши нагору, ледве переставляючи ноги.

 - Тату!

Він не слухав. Чув, але ігнорував розпач у синовому голосі. Впав на ліжко, запитуючи самого себе чи не варто уже здатися? Леся не отямиться, найкращі лікарі країни розвели руками і відійшли від безнадійної справи. Андрій бачив, що Максим старався повернутись на свій старий лад – не забував про компанію, працював, справді працював, перебравши на себе навіть повноваження батька, який повністю забув про усе на світі. Смерть Катерини забрала у нього жагу жити, проте вона продовжувала бути у його Лесі, а тепер і донька лежала блідою фігурою на лікарняному ліжку, дозволяючи внутрішній силі згасати з кожним днем.

Деколи нам усім хочеться здатись. Ми хочемо стерти усе і почати заново, не усвідомлюючи, що минуле не зникне за порухом чарівною палички. Воно завжди буде позаду нас – можливо, у інакшій формі, під іншим світлом, але воно буде. Не покине нас ніколи і нізащо. Осипатиметься на скронях сивиною, врізатиметься зморшками на обличчі і час від часу болітиме у районі серця. Тому ми повинні жити з ним, не відрікатись чи забувати, як непотрібну токсичність. Інакше минуле знайде спосіб повернутись у нашу реальність – почне мститись, розливаючись алкоголем у шлунку, осідаючи білими доріжками на ніздрях чи залишаючи дірки на венах.

Нікому не буває легко, нікому не буває не боляче. Людство приречене страждати, але навіть у тих муках ми спроможні побачити світло, навіть у глупій темряві життя, серед мороку буднів ми повинні бачити добро. Інакше просто не вийде, бо легенький проблиск надії там присутній. Він розірвав темні шати  відчаю, прорвавшись крихітними фотонами світла крізь будь-які перешкоди.