Розділ 25

І не минає, не минає!

І вже, напевно, не мине.

Тривога душу розпинає:

а що, як любиш не мене?

Ліна Костенко

Випускний готували після усіх іспитів. ЗНО промайнуло швидко, а вчителі так сильно ним лякали. Леся була майже впевнена, що здала непогано. На останньому іспиті – з англійської  вона по-чорному затупила, але вчитель все одно просив не засмучуватись. Решта завдань були у нормі, три тести не зроблять великої погоди.

Тому Леся відкинула результати ЗНО у довгу скриню, готуючись до випускного. Батько довго не думав – Катерина точно б хотіла щоб донька розважилась, а не чахла вдома, коли решта однокласників зустрічали світанок. Сорок днів минули іще два тижні тому, дівчина навіть перестала носити чорне, змилостивилась на вічні прохання Андрія. Він не хотів бачити як донька завше одягала темне – з голови до ніг з’являлась у школі, мов кажан. Навіть у жару останніх днів травня та першого тижня червня.

Леся потроху почала вертатись у звичний ритм. Повернулись усмішки Марії зранку, татові за столом під час сніданку та вечері, прогулянки з друзями та жарти Василя по дорозі на уроки танців. Лесю закріпили за Назаром танцювати вальс. На щастя хлопець був ще більшим дилетантом у бальних танцях, ніж Леся, тому їхня пара завжди викликала усміх у прискіпливого викладача танців.

Дзвінок телефону зранку здивував. Мелодія мобільного довго лунала стінами кімнати, доки Леся нарешті почула і вибігла з ванної, вимкнувши фен.

 - Алло?

 - Леся, привіт. – Діанин голос здавався приглушеним і тремтячим. Дівчина відразу запідозрила щось лихе. – Ти можеш приїхати?

 - Звичайно. Що прямо зараз? – Леся побігла до ванної, витягнувши вилку фена з розетки й скрутивши дріт пальцями. Запхала його у шухляду комоду та всілась на край ліжка. – Що сталося?

 - Мені треба поговорити з тобою. – Діана здавалось плакала, бо хриплі ноти пролетіли крізь телефонний зв’язок, принісши з собою неспокій. – Приїдеш через годинку?

 - Гаразд. Скоро буду. А що хоч сталося?  - Діана не відповіла, повторивши прохання приїхати, й закінчила дзвінок.

Леся поклала слухавку, зніяковіло одягнувши літній сарафан відтінку морської води. Сандалі на низькій підошві та високий хвіст з круглими кульчиками у вухах не залишились непоміченими. Дівчина пролетіла сходами униз, ігноруючи злість та провину одночасно, минаючи Максима. Чоловік миттєво озирнувся назад, а на щоці фантомно відчувся удар місячної давності.

Леся напрочуд довго злилась, думав Максим. Свою поведінку він давно засуджував, ще задовго до випадку з Лесею. Та і Оксана ще підкладала дрова у вогонь, постійно стараючись настроїти його на розмову з Лесею. Чоловік схвильовано глянув, як дівчина зникла за парадними дверима й у голові пролунала лише одна думка – «Чи прийняла вона ліки?» Напади нарколепсії повернулись з новими силами і Леся знову почала лякати усіх навколо денними засинаннями. Андрій сивів з кожним випадком, хапаючись за серце усе частіше.

Дорога до Діаниного будинку зайняла трохи часу, бо маршрутка простояла у заторі добрячі п’ятнадцять хвилин. Леся уже встигла двічі подзвонити однокласниці, виправдовуючись за затримку. Нарешті двері автобуса відчинились і Леся проштовхнулась крізь людей, яких на диво було багато навіть у таку годину.

До будинку Діани йти недалеко, всього лиш метрів тридцять. Дівчина помітила знайомі вікна у старому будинку через дорогу, і на мить їй привиділась постать біля вікна на третьому поверсі. Леся примружилась через яскраве сонце, але більше у вікні ніхто не було. Тільки білосніжний тюль розвівався за вітром з відчинених шиб.

Лесі пощастило, бо з під’їзду вийшла старенька бабця і потреба дзвонити у домофон відпала. Дівчина натиснула дзвінок поруч з дверима, чітко почувши повільні кроки за стінкою. Діана відчинила вхідні двері обережно, ніби боячись побачити за ними монстра.

 - Привіт! – привіталась Леся.

 - Заходь.  – Діана настільки тиха і непомітна, що на мить здалось що це її загублена близнючка. Двійник, лише оболонка зовнішності дівчини.

Леся зайшла у коридор квартири і обережно роззулась, залишаючи босоніжки на коврику. Діана була одягнена у масивну толстовку чорного кольору з  величезним оком посередині. Боса, але у задовгих спортивних штанях, що повністю накривали стопи. Тільки довгі великі пальці на ногах видали відсутність тапочок. Леся здивувалась, як однокласниця може йти у них не зашпортавшись. Діанине волосся брудне, майже масне від шкірного жиру і зібране у неакуратний хвіст на потилиці. На обличчі виднілись кілька прищів та чорних цяток, хоча раніше на лиці Діани не було жодних недоліків. Очі були заплакані та червоніли одночасно з темними колами, як у панди.

 - Хочеш чогось? Чай? Канапку? – Леся мовчала, сівши на розбурхане ліжко. Навколо бушував безлад. Куди поділась незмінна педантичність Діани?

 - Ні, не хочу. Краще ти мені скажи… - зробила паузу, закусивши намальовані рожевою помадою губи. – Що з тобою? Ти на себе не схожа.

Діана досі стояла біля вікна, її зібране  волосся розвівалось разом з тюлем. Вона ковтнула слину і закотила очі догори, мов зганяючи сльози. Ненавиділа таку слабкість, розвіюючи власний образ дівчинки - стерви у долі секунди. Куди поділася її впевненість, сарказм, неможливість образити?