Розділ 21

Сніг уже майже розтанув і глибокими калюжами зникав на подвір’ї школи. Леся находу защіпала пальто до горла, перескакуючи маленькі озерця. Доходила п’ята вечора і сутінки потроху почали насуватися згори, приглушуючи і так слабке світло березневого вечора. Після занять з історії дівчина завжди була вимучена: потоки дат ніколи не переставали писатись у її зошитах, а у голові уже не було місця для подій Першої світової війни.

Леся тихо зітхнула, витягуючи навушники. До іспитів лишалося два місяці, а сили закінчились ще всередині зими. Намочивши нові чобітки вона тихо лайнулась і пришвидшила хід, залишаючи червоні стіни школи позаду. За кілька метрів за рогом на неї уже чекав Василь, який посигналив, як тільки побачив темно червоний силует у дзеркалі заднього виду.

 - Привіт. – привіталася Леся, залізаючи на переднє сидіння. Скільки разів Василь б їй не говорив, щоб вона сідала позаду, стільки дівчина і не слухала. Позаду вона їздить лише тоді, коли у машині їде ще і Максим. Лише він не допускав цього.

 - Як минув день? – водій завжди привітно усміхнувся, спостерігаючи за стомленою старшокласницею. Леся скривилась на питання, мовчки відповівши на нього. Василь добре пам’ятав як його діти приходили вимучені додому після додаткових занять. – Ось, - простягнув свіжу булочку з маком. Знав, що Леся голодна. – як ти любиш.

 - Дякую, Василю. – дівчина вдячно кивнула, розвертаючи папір. Привести голову в порядок завжди допомагала макова булочка після історії в четвер.

Машина рушила сірими вулицями, стараючись оминути калюжі, що бризками виливаються на пішохідні переходи, змушуючи людей іти ближче до стін будинків. Леся повільно їла та неуважно слухала радіо, що Василь ніколи не вимикав. Водій тихо підспівував пісні, час від часу поглядаючи на заклопотану дівчину. Леся стала йому як рідна, підвозити її було найприємнішим завданням дня: зранку – ще сонну і буркотливу залишати біля воріт школи, та увечері – не більш бадьору ніж о восьмій ранку, забирати додому. Купівля булочки стала своєрідною традицією. І спостерігати як Леся міняється, змушувало глибоко в душі тішитися.

Дівчина майже виросла: ріст зупинився на 165 сантиметрах, короткі пальці майже завжди були замазані від засохлої фарби, курносий ніс більше не виділявся серед пухких щік. Волосся потемніло до русого кольору, і падало довгими водоспадами до ліктів, фігура сформувалась у гітарних вигинах. Лише очі залишались такі самі: насичені сині з дитячим поглядом на світ.

 - Напевно мені треба перестати їсти стільки булочок. – раптом видала Леся. Василь здивовано зиркнув на неї. Говорила вона серйозно.

 - Чого б це? – помітив як дівчина ковтнула кусок і повернулась боком до нього, заглядаючи у вікно.

 - Не влізу у жодну сукню. Мої однокласниці сидять на дієтах, не вилізають зі спортзалів, тільки щоб бути якнайбільш худими на випускному. А я тільки те і роблю що товчу здобу.

 - Не верзи дурниць, кутасик. – Леся усміхнулася на стару кличку, яку їй подарував Василь. – Ти дуже гарна дівчинка і тобі нічого не бракує. Не смій дивитись на дурних однокласниць, вони нічого не розуміють, морять себе голодом. А потім виразку шлунка отримують після випускного. Тобі то треба? Ми тебе такою любимо.

 - Правда? – обернулась, щоб пересвідчитись у правдивості чоловічих слів. Стрес провокував сентиментальність та нестабільну самооцінку на бездумні сльози.

 - Звичайно. Краса не вимірюється розміром одягу. – Василь продовжував керувати машиною, зберігаючи веселий тон. Лесю це завжди приголомшувало. -  Чи цифрами на вазі. Головне бути порядною людиною. Якщо ж ні -  то кому ти потрібна з черв’яками в душі?

Дівчина слухала настанови водія і розуміла сенс його слів. Можливо, не до кінця, але зернята правди все таки засіялись у її розумі. Тепер фрази недалеких однокласниць здавались нонсенсом і Леся без вагань викинула їх з голови. У неї є більш важливі проблеми, ніж отрута, якою плювалися зміюки з паралельного.

До будинку вони доїхали близько шостої, коли вечір остаточно переміг день, вивішуючи прапор перемоги сяйвом перших зірок. Унизу Леся зустріла Марію, яка привіталась як завжди усміхнено й покликала їсти, коли дівчина буде готова. Батька ще немає, Максима, напевно, теж. Саме його відсутність відчувалась найбільше – бракувало тих поглядів, що спершу здавались холодними, але якщо придивитись – теплішали з кожною секундою. Лесині кроки зникли у ворсах широкого килиму, вона тихо йшла коридором, задумливо тримаючись лямок рюкзака. З трансу її вивело світло, яке линуло з навстіж відчинених дверей спальні Максима.

Тихо зайшла, кладучи сумку біля плінтуса і закусила щоку. Максим розлігся на ліжку у повний зріст і курив. Хмари диму виходили з вуст, зачинені вікна не рятували і у кімнаті стояв сигаретний запах, роблячи усе навколо, мов у тумані. Чоловік лежав одягнений, так само як Леся бачила зранку: сірий костюм, чорна сорочка, тільки краватка покинуто лежала біля тумбочки.

 - Не знала, що ти куриш. – дівчина закашлялась від нікотину та відчинила вікно, більше не маючи змоги дихати.

 - Тільки коли життя котиться коту під хвіст.

Леся мовчала, стривожено дивлячись. Максим ніколи не виглядав засмученим, а зараз він, мов переможений воїн на полі бою.  Погляд пустий пробивав стелю згори, права рука знову наблизилась до лиця, зробивши затяжку.

 - Щось сталось? – вона сіла поруч на ліжко, підтягуючи ногу під себе. Хотілось кинутись йому в обійми. Але не можна, не дай Бог хтось побачить!