Розділ 16

Леся здивувалась, коли сторінки календаря змінились іншими, а десятий клас опинився позаду. Шістнадцятиріччя вона святкувала у лікарняній палаті, тижнями вмовляючи лікарів дозволити провести день народження з мамою. Одинадцятий клас починався хорошими новинами – мама повертається додому після півтора місяця лікування в Ізраїлі. Леся тішилась від самої маминої присутності і не відходила від неї ні на крок.

Вона допомагала по дому, вчилася готувати, здобувала ази медичної допомоги. Катерина ще стомлено усміхалася на пурхання Лесі навколо себе та заспокійливим поглядом зупиняла чоловіка від прохання вгамувати доньку. Дівчина старанно дотримувалась режиму сну, не забувала прийняти таблетки і відразу повідомляти свого лікаря про найменші негаразди, котрі зникли як тільки Катерина переступила поріг дому. Бо Лесі не могла бути слабою, нарколепсія не могла перемогти тоді, коли мама потребувала її підтримки.

Після сімейного випробування Максим не виказував свій гнів нікому з близьких, а з Лесею взагалі заключив перемир’я. Вона знову повернулась думками до його загадкового зриву минулого року, але ні батько, ні мати не відповідали на її питання. Це означало одне: вони не хочуть говорити, і мають на це право.

Напередодні Миколая Лесі нарешті випав вільний вечір, бо Катерина, що достатньо окріпла й могла вже ходити по дому самостійно, наполягла, щоби дочка провела вечір не біля неї, вивчаючи ліки, а за  улюбленим заняттям.

У бібліотеці панував справжній різдвяний дух: у саду блимали новорічні прикраси, відбиваючи веселкове мерехтіння до кімнати.  Сніг, лапатий і масивний, як пластівці, падав від полудня, формуючи білу ковдру.

Леся не озирнулась на скрипіт дверей, думаючи що це Юлія чи Ірина, які перевіряли, чи не забули вони вимкнути тут світло.

 - Що ти читаєш? – Максимів голос був схожий на мед, з яким полюбила пити чай Леся після короткої застуди восени.

 - «Пригоди бравого вояка Швейка». – відповіла Леся. Озираючись, щоби перевірити чи пам’ятає він. Усмішка, викликана не веселою книгою, а його присутністю збільшилась.

Він пам’ятав. Посміхнувся, навіть якось сором’язливо, на думку Лесі, сівши на кант дивану, на якому біля вікна вона сиділа. Мовчанка затягнулась, але жоден цього не помітив. Дівчина закрила книгу, вказуючи на місце біля себе, закликала Максима сісти поруч.

Він думав з хвилину, проте сів поруч, витягуючи ноги вперед. Перевів подих, ніби готуючись щось сказати.

 - Я тебе слухаю. – жартівливо промовила Леся, сідаючи по-турецьки, повністю розвернувшись до хлопця лицем. Його профіль так і просився знову з’явитись на аркушах забутих малюнків, але щоб детально відобразити кожну рису його обличчя, Лесі слід було просити попозувати  хоча би раз протягом години.

 - Я хочу вибачитись перед тобою. – він повернув голову, щоб побачити в синіх очах дівчини готовність почути те, про що мав намір сказати. Леся мовчала, вона чекала, що буде далі, їй вперше доводилося чути від Максима вибачення. Ба більше – розрізняти в його очах та голосі невідому раніше м’якість.

 - Зараз я не згадаю усього, чим тебе скривдив. Але я хочу знати, що я це сказав, а ти почула. Мені шкода за мій характер, мою поведінку та й усе раніше сказане. Пробач…

Леся зніяковіла, не сподіваючись такого повороту подій. У повітрі витала недосказаність. Максим точно хотів сказати ще щось, проте замок на серці не дав промовити ані складу.

 - Пробачаю. – Леся відповіла щиро. Вона уже давно не злилась на нього, не тримала у серці образ чи різких слів, якими вони обмінювались. Усміхнулась, а погляд полинув у даль. Дівчина навіть не помітила, як близько опинилось його обличчя, аж на щоках зупинялось гаряче дихання. Але Максим взяв себе у руки, відсунувся назад, навіть не помітивши раніше, як так сталось. Що через секунду він б її поцілував. Леся нервово кашлянула і перевела погляд за вікно. Снігопад посилився і а саду почалась справжня завірюха. Сніжинки прилипали до скла, а подих зими струшував верхівки дерев донизу, створюючи враження снігового дощу.

 - Глянь яка краса! – Леся підбігла до панорамного вікна, роззявивши рота. – Ходи сюди, Максиме!

Чоловік піднімається з дивану, відриваючи майже закоханий погляд від Лесиного силуету. Зупинився поруч і замріяно усміхнувся спершу через казкову зиму, а потім через щиру радість Лесі, яка приліпила носа до вікна, заглядаючи вглиб саду.

 - Не така гарна як ти. – тихо прошепотів Максим, стримуючи в собі пориви пригорнути дівчину до себе й не відпускати.

 - Що ти сказав?

 - Нічого.

 - Я не почула просто. – Леся підійшла ближче, ігноруючи особистий простір Максима, усім видом показуючи, що готова почути ненавмисно проігнороване речення.

 - У батьків колись була традиція. – перевів стрілки в інше русло, а в пам’яті несподівано виросли дитячі спогади. Максим пригадав, як ховався між стелажами книг у дитинстві і спостерігав, як батьки танцювали під звуки грамофону кожного вечора 18 грудня. Чому це був саме той день, він не знав. Адже це не була річниця весілля чи день знайомства,а просто знайдений особливий день між заклопотаних буднів. Клаптик яскравого щастя серед сірих хвиль безкінечності. – Напередодні Миколая вони завжди тут танцювали, це була їхня така зворушлива традиція.

 - Та ти що? – Лесі сподобалась коротка історія, вона завжди любила дізнаватися нові деталі з минулого рідних, проте і не здогадувалась, до чого хилить Максим.