Розділ 14

Якщо хаос це витвір мистецтва, то моє серце – шедевр

Світло настільної лампи жовтіло з кожним кліпанням, а вправа з мови не ставала меншою. Телефон десь гудів есемескою серед подушок на ліжку, а Ґудзик, мов найнявся і ганяв по кімнаті колами. Леся шикнула на нього, хоча рудий клубочок тільки роздратовано м’явкнув і продовжив бігати, а потім дерти оббивку крісла в кутку. У двері тихо постукали і Леся, не відриваючись від домашньої роботи, крикнула:

 - Заходьте!

 - Привіт. – ручка опустилася на аркуша зошита і Леся здивовано озирнулась. Максим стояв біля її ліжка. І це був не сон. Він не заходив до її кімнати після тієї відвертої розмови минулого року, тримався осторонь від її особистої фортеці. – Якщо ти не проти відволіктись від завдань, то тобі це сподобається.

 - Зовсім не проти. Наша вчителька познущалася по чорному. Вліпила стільки вправ, що моя рука зараз відвалиться. – Леся розвернула крісло від столу, оглядаючи хлопця. Він у руках тримав щось на кшталт  листівок, перев’язаних стрічкою. Максим лаконічно посміхнувся на словесний потік дівчини і підійшов трохи ближче. Простяг листівки, що виявились фотографіями, сідаючи на ліжко. Леся розв’язала стрічку, переглядаючи фото, приборкуючи стривожене серце, яке починало стукотіти, відчуваючи впевнений погляд.

 - Це ж Лозанна! – прошепотіла Леся, перебираючи знимки. На них затишні вулички, неймовірна архітектура в готичному стилі та мрійливе Женевське озеро, за яким виднілися Альпи.

 - Можеш залишити собі. – сказав Максим, піднімаючись на ноги. Він усміхнувся ще раз, і знову Леся не помітила його тепла, яке уже давно було готове її зігріти.

 - Дякую. – Леся хотіла спитати ще так багато, але помітила, що Максим не бажав затримуватись. Дівчина відклала фото на стіл і довго дивилась у світлі очі навпроти. Їй здавалось, що довго, але для обох, десь у глибинах серця, поняття «надто довго» не існувало.

Але якщо у лексиконі закоханого серця не існує терміну «довго», то для реальності – це «достатньо». Як тільки мури, котрі звів Максим навколо почали тріскатись, його відпустка закінчилась і робота витіснила романтичне відчуття з голови та серця. Леся засмутилась водночас переживаючи внутрішню боротьбу: їй до сліз прикро, що із цього нічого не вийде, і не має значення що вони обоє відчувають. Дівчина спершу думала, що романтизувала його погляди чи турботу, але з кожним таким зирком чи ніби ненавмисним доторком, вона усе більше пересвідчувалась у своїй теорії. Але доля повернула усе назад, уже енний раз, міняючи правила гри.

Леся розгублено дивилась на знову холодну постать названого брата, який різко змінив ставлення до арктично-холодного. Батьки також помітили зміни, і не лише до них самих чи Лесі; Максим вперше  підіймав голос на прислугу, замість крижаної ввічливості виросли нові льодовики, а поруч із ним починало світити полярне сяйво.

Дівчина починала розчаровуватись у житті, не так як у ньому самому, як у його правилах. Життя несправедливе, так завжди кажуть дорослі, і таки в тому мають рацію. Леся бачила, наскільки віддалявся Максим від рідних, вона помітила, що він зникав тепер на кілька днів, а з батьками майже ніколи не спілкувався. Подумки підкралася підозра про сварку, причину якої ніхто не казав.

Вибух пролунав несподівано: мов загорівся бензин, а Леся самотужки додала вогню. Замок на рюкзаку барахлив уже давно, з початку зими, два тижні змушуючи Лесю озиратися, чи не загубила вона чогось по дорозі до школи чи додому. Вона пришвидшила ходу, коли двері братової спальні відчиняються, але покашлювання позаду, ніби сигнал зупинитись, спіймав її за литки. Дівчина обернулась і злякано відкрила рота, покрившись з голови до ніг соромом. Максим крутив у руках презерватив, що сьогодні їм роздавали на уроках ОБЖ. Чому ж сьогодні? І чому саме він? Леся закусила губи і продовжувала стояти за кілька метрів від слідів власного провалу.

Максим насмішливо скривився, жестом закликаючи Лесю підійти ближче. Вона понуро посунула вперед, матюкаючи свій рюкзак за зраду.

 - Звідки це в тебе? – тон нагадував морозяний вечір з хурделицею навкруги. Максим був налаштований серйозно, це видно по його руці в кишені та стиснутій щелепі.  – Не зарано тобі у ліжко скакати?

 - Нам їх у школі роздали. – відповіла Леся. – Це нічого не означає. Віддай! – дівчина потягнулась до сірого пакетика, але Максим підняв руку над головою, забираючи шанс у Лесі дотягнутись.

 - У тебе з’явився хлопець?

 - Тобі яка різниця? – Леся розізлив його тон, що аж смердів насмішкою. – Навіть якщо так, не пхай свого носа до чужого проса! – стрибнула догори, але Максим заховав презерватив у кишені піджака.

 - Ти що собі дозволяєш? – він почав наближатися але Леся не зрушила з місця, продовжуючи злісно дихати йому в груди. – Тобі п’ятнадцять! Рано тобі ще ноги розсувати!

 - Чого ти за мене хвилюєшся?! – тепер і вона підвищила голос, не бажаючи терпіти хамство. – Забув, що сам казав?! Я тобі ніхто, чужа! Тому не лізь куди не треба! А презерватив собі залиш, тобі він потрібніший.

Леся перевела подих, заспокоюючи серце, що уже вилітало з грудної клітки. Максимові очі побіліли до стану крижинок, він був розлючений, злий, ще до розмови накручений через ще якісь невідомі Лесі причини. Їй було страшно, але і гордість більше хотіла давати задню, не хотіла програвати. Дівчині страшно розвертатись до нього спиною, але Максим не зупинив її, дає піти чи просто визнав свою поразку. Вона переможно, але ледве пересуваючи ногами, пішла до себе, а за дверима пролунав глухий удар, на який Леся уже не звернула уваги.  Тільки Катерина здивувалась кілька днів потому – звідки на стіні  кров?