Розділ 11

Я люблю тебе, а це початок і кінець всього

Ф. Скотт Фіджеральд

Перший день липня розбудив Лесю яскравими променями близько полудня. Дівчина сонно терла очі, лежачи в ліжку й думала чим зайнятися в цей особливий день. Орися відпочивала на морі, Назар уже два тижні тому поїхав по обміну до Польщі. Діана й Данило роз’їхалися по літніх таборах. Святкувати день народження наодинці не було несподіванкою для дівчини, проте в глибині душі їй хотілось справжнього свята: привітань, гостей у завжди порожньому будинку, друзів поруч, галасливих жартів та гамору навколо.

У пам’яті промайнув день народження Романа, перший і єдиний, котрий вона провела з другом. Тоді Леся була неймовірно щаслива, сама того не усвідомлюючи. Годинник на тумбочці показував дванадцяту, рожеві штори розвіював легкий вітер із вікна, котре дівчина завжди залишала відчиненим. Вмивши обличчя холодною водою в ванні, Леся вийшла в коридор, який зустрів її знайомою тишею. Батьки поїхали два дні тому, наперебій вибачившись, що не зможуть провести день народження з донькою.

Новина про черговий від’їзд не здивувала, хоча неприємне відчуття несправедливості вкотре нагадало про себе. Сходи були напрочуд холодні і Леся пошкодувала, що полінувалася взути капці. Голосно чалапаючи стопами по паркету, вона зайшла до кухні, де зустрілась з поглядом холодних синіх очей. Максим сидів за столом, попиваючи каву, оточений стосами паперів з усіх боків. Нічого не сказавши, він повернувся до роботи, не зважаючи на зніяковілу Лесю.

-        Доброго ранку! – привіталась вона, витягуючи молоко з холодильника.

Названий брат лише кивнув, не відриваючи голови від документів. Літо було в розпалі, на градуснику показувало 30 градусів жари, проте поруч із Максимом Лесі завжди було холодно. Він сам випромінював цей холод, стріляючи очима, що були мов айсберги, чи байдуже кидаючи слова, від яких хотілося закутатись у зимове пальто. Приємний кавовий аромат літав у повітрі, випаровуючись із горнятка, що стояло біля паперів. Леся повільно готувала собі сніданок, стараючись не дивитися на хлопця. На межі підсвідомості дівчина хотіла, щоби він привітав її, щоб хоча б показав знак, що пам’ятає, який сьогодні  день.

Максим успішно ігнорував присутність сестри, час від часу ковтаючи каву, що давно вистигла. Пластівці застрягали в горлі, чай був якийсь надто міцний, так що Леся насилу запихала в себе їжу, бажаючи якнайшвидше втекти з кухні.

-        Що ти робиш? – наважилась запитати дівчина, коли тиша перейшла межу нестерпності.

-      Свою роботу. – відповів Максим, мигцем ковзаючи поглядом по дівчині. Він прекрасно знав, чого вона чекала і на що в нього не було ні часу, ні бажання.

Леся продовжувала дивитися на тонкі пальці, що ритмічно перегортають сторінки якихось звітів, доповідей підлеглих, і думала що їй сказати. Сніданок давно перетравився в шлунку, холодні стопи розмахувалися в повітрі, не дістаючи до підлоги з високого табурета. Тиша знову взялася за своє.

-        Якщо ти чекаєш на привітання, то я тебе розчарую. – несподівано відрізав Максим, коли погляд Лесі, що пропалював  чоло, йому остаточно набрид.

Низький голос линув відлунням у просторі будинку і змусив Лесю здригнутись. Дівчина зістрибнула зі стільця, хапаючи тарілку та горнятко, щоби поставити їх у раковину. Шум води притупив її і так тихий голос, проте Максим все одно почув.

-        Мені нічого не треба. Невже це злочин на тебе глянути чи посидіти з тобою, бодай п’ять хвилин?  - дівчина спокійно поклала посуд на місце, приховуючи шторм, що вирував у її душі. – Ти ж пам’ятаєш, мені цього достатньо. – Леся посміхнулась у відповідь на похмурий погляд Максима, що більше не лякав її, як раніше.

Вона тихо підійшла ближче, забираючи пусте горнятко, що успішно проігнорувалося братом. Старанно помила з незрозумілою усмішкою на губах. Сонячні зайчики грайливо бавилися на стелі, переливаючись кольорами веселки. Загалом на кухні бушували фарби: корзина яблук посередині столу, чи чергова яскрава скатертина, і навіть піжама Лесі. Сірою плямою залишався Максим, що сидів у чорних штанах і білій сорочці, як завжди.

Теплий запах кави залоскотав ніздрі, коли дівчина поставила горнятко біля долоні чоловіка. Максим відкрив рота, мов хотів щось сказати, проте вкотре змовчав, задумливо дивлячись на те місце, де за рогом зник силует сестри.

Коли годинник внизу пробив четверту дня, Леся змучено відкинула телефон на ліжко. Відповівши на всі привітання, прослухавши тричі голосове повідомлення Діани з її криком щастя про красу навколишньої природи і проханням придумати для неї вибачення, щоби батьки не ображались, бо Діана впиралась до останнього, відмовлялась від табору, пояснюючи, що він для малих дітей.

Дівчина різко сіла на ліжку, шукаючи поглядом якесь заняття. На вулиці була прекрасна погода, в саду співали пташки, небо світилося неземною блакиттю. Бажання сидіти вдома зникло, ніби його і не було. Живіт вимагав їжі і Леся попленталась униз. Вона не знала чи Максим ще вдома, бо він любив зникати несподівано і надовго, але хлопець досі сидів на кухні, тільки тепер замість кави поруч стояла склянка віскі. Документів було набагато менше, сорочка розщіпнена на два верхні ґудзики, а погляд, якби міг, то спалив би білосніжний папір. Навіть поза видавала злість та незадоволення. Леся втягнула голову в плечі.

-        Привіт. – тихо привіталась вона, не дивлячись у сторону розгніваного брата. Мовчання у відповідь не здивувало і Леся закрила шафку, навшпиньках майже покинула кухню, але її зупинив голос.