Розділ 9

І буду знов у вікна заглядати

Брехати, що не холодно мені.

Твої нечутні кроки впізнавати

В морозній монотонній тишині.

Василь  Симоненко

Літо було раннім і теплим, з кінця травня стовпчик термометра стійко зупинився на 30 градусах тепла. Рятував вітер, що поривами приносив прохолоду серед жарких днів. Після свята останнього дзвоника життя Лесі стало рівним і спокійним, залишивши бурхливі шкільні дні позаду.  Перейшла у 9 клас, через рік перші іспити, а у грудях відчувався страх у перемішку з гордістю. Вона на порозі дорослого життя!

Дівчинка була горда, що все таки змогла перерости дитяче захоплення названим братом і злість до нього зникла серед гарячих червневих днів. Більше їхні розмови не перевищували тридцяти секунд, зустрічі обмежувались ранковими коридорами чи вечірніми німими поглядами. Максим більше не пив настільки, щоб садити Лесю собі на коліна чи лякати своєю присутністю. Дівчинка давно відпустила все зі серця. Але потім зрозуміла, що після зниклих переживань у її житті настав штиль. Дні тягнулись, мов солодка карамель. Леся сиділа в будинку, як принцеса, й нудьгувала.

Катерина захоплювалась садівництвом і в один прекрасний день витягнула дівчинку з собою в сад, бо останні три дні донька не з’являлась надворі. Андрій і Максим пропадали в компанії, а донька чахла в чотирьох стінах. Рішення прийшло випадково, але напрочуд вчасно.

-        Давно ти полюбила квіти і догляд за ними? – Леся усміхнулась, глянувши на маму, що поралася в землі вже майже чорними рукавицями. Катерина не виглядала типовою багачкою,  вона не соромилась роботи і  мала своє хобі, якому приділяла час. Жінка не лише їздила на манікюр і зустрічалась з подругами у салонах краси, попиваючи шампанське за дві тисячі гривень. Катерина багато читала ( книги у батьківській спальні майже всі належали їй), часто готувала вечерю сама, відпускаючи прислугу швидше та допомагала чоловіку в роботі.  І завжди виглядала елегантно, поводилася з гідністю, яку не підробиш і якої не навчишся. Всі її риси були вродженими.

А  зараз вона була зовсім інша, ніж коли Леся побачила її вперше: без макіяжу, волосся прикривала рожева кепка з широким козирком, сіра буденна футболка й старі спортивні штани. Бачити таку маму було дивно і хвилююче. Зараз вона була близька їй по духу як ніколи.

-        Коли я була вагітна Максимом, то прочитала книгу про переваги садівництва. Мене вразили позитивні сторони цього заняття і я вирішила спробувати. – вмілі руки так швидко пололи чагарники біля маленьких кущиків квітів, що Леся затамувала подих. -  Це не просто проведення часу на свіжому повітрі, а також зниження гормону стресу та фізичне навантаження. Андрій не допускав мене до справ компанії, бо це було надто напружено, а сидіти вдома я не вмію. Тому доки дозволяв живіт, я поралась у саду, бо, відверто кажучи,  гімнастика для вагітних була надто нудною для мене.

-        Це чудово, що ти чимось захоплюєшся. – відповіла Леся, вириваючи бур’ян. Спільний час проведений з мамою їй страшенно імпонував. Дівчина ніби заряджалась, енергія буквально наповнювала жили і здавалося, що вона зможе все.

-        Ти малюєш, це теж хобі. – усміхнулась Катерина, сідаючи на газон. Відклала маленькі граблі. Усміхнулась. Так вміє лише вона: м’яко, добродушно, з такою любов’ю, що Леся тішиться наскільки їй пощастило. – Твої малюнки вдосконалюються.

-        Дякую. – дівчинка соромилась будь-яких компліментів. Почервоніла, мов буряк, ховаючи очі. Катерина ширше усміхнулася на дитячі стидливі щоки.

Леся перевела погляд на будинок, і в якийсь момент у голові промайнуло усвідомлення, що це її дім. Не зважаючи на красу особняку, на страх, з яким Леся їхала сюди, вона почувається в безпеці. Нові батьки її люблять, прислуга, що більше схожа на родину, Василь, завжди усміхнений і позитивний, мов рідний вуйко, якого ніколи раніше не було. Навіть похмурий брат тепер привітніше реагував на короткі «Привіт», й деколи відповідав на них.

Життя налагодилося, спогади про короткий час у дитячому будинку ставали димовими завісами, які з часом розвіються. Лише Роман вперто не зникав з думок, нагадуючи про себе в кожному промінчику вечірнього сонця.

У саду було прохолодно, що рятувало Катерину з донькою від гарячого полудневого сонця. Дах горів червоними відблисками, прозові шибки відбивали проміння, а світло сірий тюль розвівався з відчиненого вікна, торкаючись поруч веранди.

-        З якої кімнати цей балкон? – раптом спитала Леся, показуючи пальцем вгору.

-        З Максимової. – мама повернулась до червоногарячих півоній, підв’язуючи їхні стебла до дерев’яної палки. – А що?

-        Нічого.  – каже Леся, нюхаючи аромат жовтих лілій поруч. Кімната брата – це заборонена зона. В думках промайнув його день народження. – Звідти напевно гарна перспектива.

-        Хочеш перенести мольберт туди? – у маминих очах іскорки, на які Леся широко усміхнулась. Атрибут юної художниці тато купив недавно, побачивши малюнки доньки на її столі. Леся тоді довго відмовляла батька,  соромилась компліментів, але потроху звикла. Не треба бути настільки закомплексованою!

-        А можна?

З балкону й справді виднілася чудова панорама. Леся й забула вже, як кілька тижнів тому сиділа в цій самій кімнаті з її власником наодинці. Тоді вона так захопилась книгою, що і не помітила краєвиду з братового балкону. Висаджені кущі, що в рядок бігли серпантином до самотньої альтанки, яка завжди гостинно запрошувала посидіти в прохолоді під власним дахом. Ряди квітів, що леліяла мама, всюди рівно підстрижений газон, що майорів свіжо-зеленим кольором. Мольберт стояв, наче рідний у кутку балкону, даючи змогу Лесі творити на свіжому повітрі. В голові одразу з’явились ідеї. Коли останні фарби були поскладані, мати залишила її.