Розділ 8

Квітень промайнув ніби машини Формули-1, залишаючи квітучі дерева в саду та пряний аромат теплої весни. Травень залив постійними грозами, які змушували Лесю ночувати з батьками. Звуки грому паралізовували її, викликали сльози й незрозумілий страх. Дівчинка тішилася, що тато і мама завжди впускали її в своє тепле ліжко, дозволяли спати поміж ними та обнімати вночі. Так вона відчувала себе захищеною від усього світу, особливо від Максима. Після одинокого випадку в березні, брат більше не йшов на контакт. Леся і не старалася.

Наближався кінець навчального року. Контрольні роботи стали рутиною, бігання за вчителями з рефератами – майже традицією. Орися і Данило умудрилися дотягнути все до останньої межі, ганяючи удвох за всіма вчителями.

 - Ви обоє, - Діана сміялась, сидячи на лавці в центрі міста, попиваючи кока-колу з трубочки. – це щось! Припертися до Заньківської, щоби здати реферат по темі, яку ми проходили ще в лютому! Самогубці, чесне слово!

Учителька літератури справді була страшенно принципова і не любила запізнілих робіт. Леся в унісон сміялася разом з Назаром, що сидів праворуч. Орися усміхнулася теж, знизуючи плечима. Данила прорвало.

 - Ох, яка ти мудра! Поздавала всі предмети на «дванадцятки» і тішишся! – хлопець почервонів у тон Діаниної футболки під шкільним піджаком. – Не всі такі відмінники як ти!

 - Додаткова інформація: - Діана спокійно перебила друга, не звертаючи увагу на обурення з його боку. – «дванадцяток» у мене нема.

 - Ага, тринди, тринди! – вставляє свої п’ять копійок Назар. Ледь не давиться своїм лате після погляду бойового дівчиська.

 - Ніхто з вчителів не поставив мені «дванадцять». Отак. Сказали, що так не практикують.

 - То якого милого в нашій країні дванадцятибальна система, якщо ті «дванадцятки» навіть не ставлять? – запитує Леся і компанія згідно киває.

 - Підтримую. Мій брат каже, що в універах «сотки» теж не ставлять. – каже Орися, очі якої виблискують від гордості за старшого брата, що вчиться на журналістиці.

Леся помітно знітилась. Орися часто розказувала про брата чи меншу сестру, що ходила в садок. Її розповіді часто були комічними і живими, на що дівчинці залишалося лише усміхатись. Данило мав старшу сестру, що давно вийшла заміж і тепер носила під серцем дитину. Хлопчак ходив, мов індик, вихваляючись, що першим із компанії стане дядьком. Діана була єдиною дитиною, і не зважаючи на цей  факт, зовсім не була егоїсткою. Впертою та зухвалою – так,  але водночас щирою та відданою. Назар мав меншого брата, що ходив у їхню школу на два класи молодше. Леся рідко щось розказувала про сім’ю, ніхто й не питав.

 - А ти одна в батьків? – раптом запитав Назар, повертаючи дівчинку з небес.

 - Ні. – тихо відповіла, молячись, щоби розмова перейшла в інше русло. Але Данило обожнював пхатися куди не просять.

 - У тебе є брат чи сестра? Старші, молодші? – говорив так швидко, що починав знову картавити.

 - Старший брат. – відповідає Леся, шукаючи поглядом рятунку в дівчат. Марно, вони теж зацікавлено слухають.

 - Ти ніколи не розказуєш про сім’ю. – Орися тихо констатувала факт і подруга ніяковіло зашарілася.

Леся не знала що відповісти. В голові сувої заготовлених відповідей, які вмить зникли. Друзі заслужили на правду. На відвертість, якої ніколи не чули.

 - Мене всиновили. Мої нинішні батьки мені не рідні. Старший брат – теж. Справжніх батьків я не пам’ятаю.

Центр міста став найтихішим місцем на світі. Було чутно, як Данило голосно дихав носом, скинувши піджак на рюкзак біля лавки. Діана та Назар переглянулись. Орися закусила губи, відводячи погляд.

 - Ти ніколи не говорила про це. – подруга торкнулась плеча у білій блузці й Леся здригнулась.

 - Якось не було нагоди…

 - Ну що ж.. – Данило підскочив, повертаючись з трансу. – Окей, куди тепер підемо? Ми щось засиділись у центрі. Мені цей шум на вуха тисне.

 - Ти і є винуватцем цього шуму. – пробурмотіла Діана, поправляючи спідницю, що оголювала рівні ноги. Леся розгублено мовчала. Друзі трохи дивно зреагували. Не розуміла: це добре чи зле?

 - З вами все нормально? – запитала в півголосу. Чотири пари очей здивовано раптом зареготали.

 - Так. Звісно. – усміхнувся Назар, обнімаючи Лесю за плече. – Все окей. Яка різниця? Ти класна і ми тебе любимо за це. Твої батьки - благородні люди, якби не вони, ми б не познайомились.

Дівчинка сперлась на плече хлопця й видихнула. Не зважаючи на дивну початкову реакцію, вони реагують щиро й природно. Спочатку розгубились, а згодом розслабились. Так і має бути, гадає Леся. Компанія блукає вуличками години ще зо дві, час від часу купуючи напої. Назар демонстрував уміння жонглювання стирачками для олівців, Данило продовжував жартувати до коліків у животі. Діана й Орися йшли по обидві руки від Лесі, час від часу закидуючи голови догори від сміху на нові безглузді фрази хлопців.

Лесі було так добре, що не хотілося, щоби цей день закінчувався. Підлітки зупинилися біля старого будинку.

 - І що ми тут забули? -  спитав Данило. Назар тільки підозріло приклав пальця до рота.

 - Ходімо. Покажу вам щось неймовірне. – він відчинив браму і компанія зайшла у темний під’їзд.