Розділ 5

Леся почувалася так, мов повернулась на початок червня, коли все і всі були чужими, а спину пропалювали погляди. Доля, зігравши злий жарт, перемотала стару плівку останніх двох тижнів, і дівчинці вкотре стало незручно від усіх очей, що, здається, дивилися тільки на неї. Ніби вона знову новенька сирота, що не від доброї долі опинилась тут, самотня душа, до якої всім байдуже, а тепер і та сама дівчинка, що зімліла посеред дня народження найкращого друга,  і в якої виявили хворобу сплячої красуні. Абсурдну назву нарколепсії придумав Роман, змушуючи Лесю фиркати кожного разу, як вона це чула.

Хлопець вкотре переконував дівчинку, що накручувати себе погано для здоров’я, тільки всі його поради дівчинка пропускала крізь вуха.

 - Перестань так поводитись! – не витримала Леся, коли хлопець вкотре почав свою добре засвоєну пісеньку про нерви і їхню важливість. Він так і завмер з ложкою в руках, розливаючи гороховий суп.

 - Ти чого? – прошепотів Роман, помічаючи погляди інших дітей та тихій шепіт, що завжди йшов слідом за ними.

Леся зажмурилась, ніби від палючого сонця і опустила голову. Їжа так і залишалась холонути, а дівчинка стримувала сльози. Надоїло! Як ж надоїли ті погляди вчителів, наповнені смутком, ніби вона вмирає, перешіптування всіх однокласників, на які вона вже не зважала, але чула кожне слово. Роман став останньою краплею.

 - Я не хвора, зі мною все гаразд.. – голос підвів дівчинку, зірвавшись на фальцет. – Не жалій мене, в моєму житті і так було забагато милостині і поглядів, які тільки вдають, що їм не байдуже. 

Роман розгублено спостерігав на істерику Лесі, не знаючи як діяти. Вона тихо зривалась із межі прірви, падаючи в безодню, коли всі решта продовжували жити, далі не звертаючи уваги на чужі проблеми.

 - Ти казала, що не пам’ятаєш, як з тобою це сталося. – промовив хлопець. Леся підняла на нього погляд, червоний від сліз і встала з-за столу. Ніхто навіть пальцем не поворухнув, коли двері їдальні зі стуком зачинились.

Роману хотілось завити від відчаю. Минуло два тижні, всі потроху заспокоїлись через інцидент на дні народженні, вчителі повернулись у звичайний ритм, наказуючи дітям зробити так само, не вирізняти дівчинку з-поміж інших. Апетит різко пропав і хлопець зарився пальцями в кучеряве волосся, витягнувши ноги під столом. В голові панував хаос, думки перекрикували одна одну, раціональний розум підказував дати Лесі час для роздумів, старатись не тиснути на неї і залишити в спокої. Розпашіле серце навпаки казало бігти за нею, обійняти і пообіцяти, що все налагодиться. Витерти мокрі доріжки сліз з пухких щік і заритись у світло русе волосся, тихо співаючи якусь дурненьку пісню, почуту з радіо.

Хлопець піднявся і рішуче пішов за дівчинкою. Прекрасно знаючи, де вона ховається Роман знайшов Лесю, що сиділа на лавці на третьому поверсі у глухому куті довгого коридору та обнімала коліна. З приходом холодів це місце стало новою схованкою у всіх на виду. Стара вишня та лавка під її кроною чекали нових теплих часів.

Ще ніколи він не бачив, щоб вона так плакала. Щоб ковтала сльози, голосно схлипуючи, і ховала погляд. Плечі, одягнені у червоний светр, тихо здригались, а обличчя було сховане між колін темно-синіх джинсів.

 - Лесь… - прошепотів Роман, стаючи поруч. Прохолодна долоня торкнулась дівочого плеча і дівчинка виглянула з-під лоба на хлопця. Роман зніяковів, не витримавши погляду дівчинки, і опустився навколішки.

 - Залиш мене одну. – прохрипіла Леся, знову ховаючи обличчя.

 - Ага, зараз, біжу і гублю тапочки! – відповів хлопець. – Ти за кого мене маєш? Залишити тебе в спокої? Ха! Та я живу, щоб тебе діставати і трішечки, підтримувати настрій в тонусі, бо останнім часом ти як стара шкарпетка! Розлазишся  просто на очах. Давай, - Роман обережно забрав її руки від колін і заглянув в очі.  – розказуй.

Леся вже не плакала, лише червоні щоки нагадували про минулі сльози. Голосно дихаючи носом, дівчинка не осмілювалася підняти погляд. Бо знала, що побачить у зіницях навпроти: розуміння. Роман завжди розумів її, не зважаючи ні на що, старався розважити, слідкував за станом здоров’я, щиро хвилювався, а тепер їй було соромно, що накричала на нього при всіх. Клубок сліз знову підкотився до горла, як Роман легенько усміхнувся краєчком рота.

 - Нема що розказувати. – видихнула Леся, відчуваючи, як сльози знову почали капати на переплетені долоні.

 - То чого ти плачеш?

Дівчинка знизила плечима, стараючись усміхнутись. Хлопець піднявся з колін і, сівши поруч, охопив дівоче обличчя прохолодними долонями. Розпашілі щоки ледь не зашипіли від різкого контрасту температур. Шаршаві пальці непомітно стерли сльозинки, а бурштинові очі заглядали в душу. Блукали її коридорами, розбиваючи усі стіни, не залишаючи жодного темного куточка. Стало легше. Ніби величезний камінь впав з плечей, даючи змогу знову дихати на повні груди. Леся гірко усміхнулась,  інакше й не вийшло, а їй так хотілося б! Вона накрила романові руки своїми і заплющила очі.

 - Дякую, що ти в мене є. – прошепотіла тихо, на що насуплений і на диво серйозний хлопець затамував подих. – Дякую, просто, дякую! Мій словниковий запас не може виразити всю мою вдячність.

 - Читати треба більше!

Леся ледь не задихнулася від несподіванки.  Роман і його жартики завжди розряджали обстановку. Навіть коли цього й не треба було.