Розділ 2

Теплі дні різко зупинив густими дощами нестримний жовтень. Сонце не виглядало з-за свинцевих хмар уже два тижні,  дощ  продовжував падати, а меланхолія, що напала на Романа так і не зникла. Хлопець ходив, мов у воду опущений: з понурою головою, апатією в діях і абсолютною байдужістю до навчання. Леся з тривогою колами ходила навколо нього, стараючись якось підбадьорити, проте усі спроби здавались марними. Єдине, що дівчинка могла робити, це щиро усміхатись на тихе «Привіт» хлопця і не помічати його сяючих, мов діаманти, очей. Вона знала причину, чому карі очі блистіли і те, що це було зовсім не через щастя, Леся також знала. Кілька ночей дівчинка провела в задумах, марнуючи тихі години на роздуми. Ще ніколи так не хотілося, щоб минулий Роман повернувся, наскочив зранку на ліжко з криками «Вставай, спляча красуне!» чи знову пробував вчити грати на піаніно, що стояло в кабінеті музики, сіре від пороху.

 - Ти вже придумала, що подаруєш Роману на день народження? – поцікавилась Оксана. Дівчина складала книги в алфавітному порядку на найвищій полиці стелажу в бібліотеці.

Леся тихо пчихнула через пилюку, передаючи їй наступну книжку і похитала головою. Оксана була молодою вихователькою, що почала працювати з ними місяць тому. Активна і весела дівчина відразу покорила серця дітей. Хто ж не любить вчителів, які дозволяють бавитись прямо на уроках, по секрету роздають всій групі цукерки чи майже не задають домашнє завдання? Леся любила Оксану. В неї теж були лагідні руки, як у мами, які поправляли Лесині косички кожного ранку та тепла усмішка, що однаково світила усім дітям.

 - Спробуй щось намалювати для нього. – запропонувала Оксана, зіскочивши зі стільця.  – Я бачила, що ти непогано малюєш. Знаєш, Лесю, подарунки зроблені своїми руками, це ніби частинка душі, яку ти даруєш іншій людині. Роман втратив кілька таких частинок. Його мозаїка неповна і ти можеш допомогти йому її заповнити.

Леся зацікавлено розглядала виховательку, розуміючи наскільки багато вона ще не знає. Оксанин погляд з-під вервечки густих чорних вій добродушно дивився на неї. Леся була впевнена, що дівчина читає її, ніби відкриту книгу. Ідея справді була вартою уваги. До дня народження Романа залишалося три дні, а Леся ще нічого не придумала. Оксана вкотре її врятувала своїм гострим розумом. Дівчинка усміхнулась і кивнула.

«Дякую за ідею, я вже знаю, що подарувати Роману»

 - Немає за що дякувати. – розсміялась вихователька і закотила рукави клітчатої сорочки. – А тепер, допоможеш мені витерти пил?

Після чергування в бібліотеці Леся помчала до кімнати, стараючись не загубити в пам’яті образ Романа, що так і норовив ожити на сторінках старого альбому. В кімнаті було порожньо, всі діти, мабуть, виконували завдання на завтра. Леся  зраділа, що завжди робить домашнє наперед. Дощ гучними краплями розбивався об шибку, створюючи напівтемряву в кімнаті. Увімкнене світло мало чим допомагало, проте Леся так захопилася малюнком, що й не помітила, як живий прототип її роботи тихо встав позаду, заглядаючи їй за плече.

 - Мене малюєш? – запитав Роман, а Леся ледь не перекинула альбом під ліжко. Вона різко перегорнула сторінку і написала відповідь.

«Ні. Нащо мені тебе малювати? Ти зовсім негарний»

Хлопчак засміявся і сів на ліжко навпроти, підібравши ноги під себе.  Лесине серце радісно заколотилось, почувши знайомий регіт. Вона обернулась спиною до вікна, поклавши альбом на подушку, зберігаючи інший для відповідей. Роман спокійно дивився на неї, прискіпливо розглядаючи, мов експонат у музеї. Його волосся трохи потемніло, втративши колір заходу сонця. Тому хлопець здавався старшим. Зріст також несподівано підскочив, худі, й тепер дуже довгі ноги ледь поміщалися на ліжку. Веснянки притихли на обличчі, віддаючи першість легкому пушку на щоках та під носом. Леся навіть не помітила, як Роман виріс.  Невже вона була така сліпа?

 - Кажеш я негарний, а тепер не можеш і погляду відвести? – мовив хлопець, склавши руки на грудях. – Ти що закохалася в мене?

«Нічого подібного. Хіба що в твоїх мріях»

Леся потупила погляд на черговий сміх свого друга. Раптом їй несподівано захотілося добряче лупнути його.

«Я скучала за твоїми жартами. Ось і все»

 - Вибач. – відповів Роман, нервово хіхікнувши. – Чомусь перед днем народження я завжди впадаю в депресію. Не знаю, як пояснити. Можливо, й не хочу пояснювати. Нащо тобі мої проблеми?!

« Не кажи так. Ти мені як сім’я. На тебе дивитись було боляче. Знаєш, як мені було, коли ти ходив, скривлений як середа на п’ятницю?»

 - Вдруге вибачатись не буду. – хлопчак показав Лесі язика, вдруге усміхнувшись. Їй як від серця відлягло.

Знову перед нею її Роман, той що верзе нісенітниці на уроках, тягає танцювати під дощем, наступаючи на пальці, тихе «Добраніч» кожного вечора, як у день першої розмови і ще багато-багато моментів, від яких у грудях розливалось тепло.

 - В цю неділю в мене день народження, та ти й знаєш. Хочу попросити вчителів, щоби вони дозволили нам піти погуляти кудись, а потім ми посвяткуємо  тут,  коли повернемось. Ти мені допоможеш з підготовкою?

« Це ж твій день народження. Ти не повинен займатися підготовкою. Але якщо ти так хочеш, я завжди з тобою.»

Роман щиро усміхнувся на відповідь Лесі і пересів ліворуч від неї на ліжко. Лесю наповнило якесь незвідане тепло, коли друг опинився поруч. Жар, що линув  від його зеленого светра, чорних джинсів та каштанової маківки. Теплі долоні пригорнули Лесю за плечі, утворюючи навколо неї гаряче коло обіймів. Руки самі потягнулися до хлопця й зустрілись у нього на спині. Від Романа пахло топленим молоком з їдальні та легкими нотками хвої. Напевно, знову лазив на ялинку в саду, щоб покласти зерно до годівнички. Леся сховала обличчя у ямці його ключиць і тихо прошепотіла: