Розділ 1

Ти думаєш, що світ зупинить гонку

Не думай, що і час сповільнить біг.

Не розчаровуй у собі себе ж, дитину.

Бо ми з тобою не близькі, бо ти і я, ми просто, - незнайомці.

Крізь тоненькі штори беззвучно падало місячне сяйво і м’яко обнімало ряди ліжок вздовж стіни. Близько п’ятнадцяти дітей тихо сопіло під легкими ковдрами, що подекуди були надірвані, мов мініатюрні павутинки. За зачиненими дверима виднілось приглушене світло від лампочки, що самотньо освітлювала порожній коридор,  немов зірка на безкрайньому небі.  За вікном подув вітер  і змусив прозорий тюль витанцьовувати у дикому танку.

Годинник на стіні біля дверей повільно цокав. Місяць грайливо дивився у вікно і Леся у відповідь поглядала на нього. Ліжко, що стояло поруч із підвіконником, незграбно скрипіло від кожного необережного руху і дівчинка легенько посунулась угору, підклавши руки під щоку. Місяць і досі заглядав до кімнати, мов спеціально змушував Лесю не спати. Але їй і не хотілось спати. Тиха червнева ніч дихала прохолодою, а тонка піжама з шортами не захищала білі ніжки. Якби хтось з вихователів зараз побачив, що вона не спала, то точно б насварив. Позаду хтось тихо встав і навшпиньках попрямував до дверей. Тонка лінія світла на мить осяйнула кімнату і так само раптово зникла, коли двері зачинились. Леся заплющила очі і спробувала вкотре заснути. Мама завжди казала, щоби швидко заснути, слід порахувати котиків, і дівчинка наївно вже вкотре подумки рахувала рудих котів. Двері зі скрипом зачинились і хтось босими ногами підтюпцем підбіг до дівочого ліжка.

 - Не спиш? – прошепотів голос. Леся різко накинула ковдру на голову і постаралась лягти в найбільш природню позу. Тихий сміх порушив мирну тишу кімнати. – Та годі тобі, я знаю, що ти не спиш. Я бачив, що ти на місяць дивилась, як я виходив.

Леся повільно стягнула ковдру з лиця, винувато закусивши губу. В ногах сидів хлопчик, десь такого ж віку, як і сама Леся. Він усміхався. Дівчинка й не пам’ятала, коли до неї хтось проявляв таку щиру приязнь.

 - Так і будеш мовчати? – запитав пошепки нічний співрозмовник. Якби він тільки знав, що Леся і не хоче мовчати, але нічого не може з собою вдіяти. 

Хлопчик здавався знайомим, здається, саме він перший підійшов до переляканої незнайомої дівчинки, що стискала плюшеву корівку і бігала поглядом по дітях, що ганяли на задньому дворі. Він був рудий, з веснянками по всьому обличчі і замазаними багнюкою  колінами. На його добродушне: «Привіт!» Леся втекла назад до будинку, не помітивши, як сяюча усмішка згасла, не очікуючи такої реакції.

Наступні два дні цей хлопчик уже не пробував познайомитись з новенькою, але часто усміхався їй і махав рукою. І ось тепер він знову вирішив спробувати.

 - Чому ти ніколи не говориш? Ти німа? – без злості запитав хлопчик. Леся похитала головою.

 - То чого ти не говориш? Я тобі не подобаюсь? 

Дівчинка тихенько сіла на ліжку і похитала руками.

 - Я дуже радий, що подобаюсь тобі. – усміхнувся хлопчик. – Мене Роман звати. А тебе?

Леся потупила погляд, ніби вибачаючись, що не може сказати. Власне ім’я було лише готове злетіти з язика, але так і завмерло на німих губах серед тиші літньої ночі.  Роман терпляче чекав, що саме зараз загадкова дівчинка представиться, саме зараз! У карих очах навпроти горів вогник інтересу, на який  Леся легенько усміхнулась краєчком рота. Хлопчак у розтягнутій футболці з картатим принтом та світлих штанах повільно гойдав ногами в такт годинника.

 - Так і не скажеш? – розчаровано мовив Роман. – А давай, я вгадаю?

 - Закрийся, Роман! -  сонно прошепотів чийсь голос із ряду, що навпроти.

Діти в унісон пирснули від сміху і рефлекторно закрили роти долонями. Леся ледь не схопила Романа за руку, щоби він залишився бодай на трішки, проте хлопчик встав і знову навшпиньках підійшов до свого ліжка, що терпляче чекало  на нього у протилежному кутку кімнати.

 - Напишеш мені завтра своє ім’я? – спитав він, залізаючи на ліжко і накриваючи ноги короткою ковдрою.

Леся кивнула і відкинулась на подушку. На обличчі з’явилась щаслива усмішка, коли вона почула тихе «Добраніч». Теплий сон закутав дівчинку в свої шати майже миттєво, коли вона перевернулася на бік.

Вечір видався теплим і сонячним, незважаючи, на те що зранку моросив дощ. На задньому дворі дитячого будинку було гамірно. Хлопці ганяли у футбол, менші діти бавились у хованки, деякі дівчата заплітали одна одній косички, а Роман не замовкав. Після обіду, на якому він дізнався ім’я свого нового друга, хлопчак зупинявся лише тоді коли чекав, що  Леся допише свою відповідь на аркуші альбому,  котрого він вициганив для неї в учительки з малювання.

«Чого ти не граєш з хлопцями у футбол?»

 - Не знаю. – відповів Роман, продовжуючи плести вінок з дрібних ромашок. – Мені не хочеться. Якщо тобі неприємно, що я з тобою час проводжу, то я піду.

Леся злякано вхопила за засмаглу руку хлопця й захитала головою, змушуючи короткі хвостики підстрибувати. Вона полегшено усміхнулась у відповідь на сміх Романа й почала стирати своє дурне запитання гумкою старого олівця. Решта дітей її віку якось не виявляли бажання знайомитись, а старші, що скоро покинуть заклад, і поготів.