Розділ 1. Латте з присмаком катастрофи

Анна вдесяте поправила комірець своєї простої білої блузки, яка після третього прання вже не виглядала такою вже й білою. Вона стояла у дзеркальному ліфті тридцятиповерхового хмарочоса «Демидов Груп» і відчувала, як її серце вибиває шалений ритм десь у районі горла.

Кастинг на роль особистої асистентки генерального директора Артура Демидова нагадував відбір у космонавти. Дівчата в приймальні виглядали так, ніби щоправда зійшли з обкладинок глянцю: ідеальні укладки, дорогі костюми, зверхні погляди. Анна на їхньому тлі почувалася сірою мишкою. Дівчиною з провінції, якій просто до смерті потрібна була ця робота, щоб оплатити лікування матері та закрити борги за оренду крихітної квартири на околиці міста.

Коли HR-директор оголосив її ім'я, Аня не повірила своїм вухам.

— Ви підходите за всіма критеріями професійного тестування, Анно, — сухо сказала жінка в окулярах. — Але останнє слово за шефом. Запам’ятайте три правила: не запізнюватися, не сперечатися і ніколи, чуєте, ніколи не порушувати його особистий простір. Артур Володимирович терпіти не може тактильного контакту і зайвих розмов.

І ось тепер Аня тримала в руках піднос із фірмовою порцеляновою чашкою, в якій димів ідеальний латте на мигдалевому молоці — саме такий, як вимагав розклад шефа на 9:00.

Двері ліфта безшумно роз'їхалися на останньому поверсі. Приймальня зустріла її тишею, дорогою шкірою меблів та панорамними вікнами з видом на все місто. Аня глибоко вдихнула, підійшла до масивних дубових дверей з табличкою «Генеральний директор» і коротко постукала.

— Заходьте, — пролунав з-за дверей низький, оксамитовий, але неймовірно холодний голос. Від цього звуку по спині Ані пробігли сироти.

Вона штовхнула двері ліктем, намагаючись не розхлюпати каву.

Кабінет Артура Демидова вражав масштабами. Сам господар сидів за величезним столом, вивчаючи якісь графіки на моніторі. На ньому був бездоганний темно-синій костюм-трійка. Ідеально виголена лінія щелепи, темне волосся, зачесане назад, і очі... коли він підвів голову, Аня ледве не зробила крок назад. Його очі були кольору арктичного льоду. Жорсткі, проникливі, які, здавалося, бачили її наскрізь.

— Доброго ранку, Артуре Володимировичу. Ваша кава, — намагаючись, щоб голос не тремтів, вимовила Аня і рушила до столу.

Він не відповів. Лише окинув її швидким, оцінюючим поглядом з голови до ніг. У цьому погляді не було чоловічого інтересу — лише холодний розрахунок, ніби він оглядав нову офісну техніку.

Аня підійшла до столу і почала обережно опускати піднос. Але саме в цей момент її підбори, куплені на розпродажі, зрадницьки ковзнули по ідеально натертому паркету.

Світ навколо ніби сповільнився.

Аня зойкнула, втрачаючи рівновагу. Порцелянова чашка злетіла в повітря, і гарячий латте разом із піною вилився прямо на стіл, заливаючи купу важливих документів, клавіатуру і... дорогий рукав піджака мільярдера.

Сама ж Аня, намагаючись втриматися, випустила піднос і буквально впала вперед, впершись долонями прямо в груди Демидова, який встиг підвестися з крісла.

У кабінеті повисла гробова тиша.

Аня відчувала крізь тонку тканину його сорочки шалене тепло його тіла, тверді м'язи і те, як завмерло його дихання. Вона дивилася прямо в його крижані очі, які зараз потемніли від люті.
Вона порушила всі три правила в першу ж секунду. Вона зіпсувала документи. Вона облила його кавою. І вона торкалася його.

— Заберіть... свої... руки, — тихим, небезпечним пошепки, від якого хололи жили, вимовив Демидов.