Розділ 10. Подих Надії та Золота Мудрість Лісу

Минуло кілька днів відтоді, як у Блискляндії оселився крихкий спокій. Нічний ліс більше не здригався від вибухів, а Срібне Мишеня справно несло свою варту, даруючи мешканцям сни про медові хмаринки. Але Рубі не могла заспокоїтися. Щоразу, коли вона відкривала свій рюкзачок і дивилася на невелику стопку знайдених сторінок, серце стискалося.

— Їх має бути більше, Смарагдику, — зітхнула лісова принцеса, розчісуючи своє вогняно-червоне волосся. — Книга Емоцій все ще нагадує дерево, яке втратило майже все листя. Де нам шукати решту? Де ховаються інші почуття?

      Смарагдик, який саме намагався впіймати сонячного зайчика на стіні, завмер і серйозно подивився на подругу. Його салатове хутро м’яко переливалося. — Знаєш, Рубі, коли я не знаю, куди йти, я йду до того, хто бачив, як ростуть найстаріші дуби. Нам потрібен Золотий Ведмідь.

     Рубі зраділа цій думці. Золотий Ведмідь був найстарішим і наймудрішим мешканцем Блискляндії. Казали, що його хутро виткане з перших променів сонця, і він пам’ятає часи, коли магія в лісі була такою густою, що її можна було пити, як нектар.

     Вже за кілька хвилин друзі вирушили в дорогу. Шлях пролягав вузькою стежкою, що змійкою в’юнилася понад дзеркальним озером. Повітря було наповнене солодким ароматом квітучих іскорок, а птахи співали так злагоджено, наче репетирували для лісового оркестру.

Загадка зупиненої річки

     Вони пройшли вже чимало, коли раптом тишу лісу прорізав дивний гвалт. Це не був спів чи сміх — це був тривожний писк і тупіт десятків маленьких лапок. Рубі зупинилася як укопана.

— Мій друже, чуєш? Здається, там щось трапилося, — прошепотіла вона, притиснувши руку до грудей. Смарагдик миттєво насторожився. Він витягнув свої великі вушка, а його носик затіпався, вловлюючи запахи сирої землі та тривоги. — Я не розумію, що саме, але там точно коїться щось незвичайне. Нам треба туди! — вигукнув кото-хлопчик і, не чекаючи відповіді, пірнув у густі кущі папороті.

     Рубі кинулася слідом, розсуваючи руками зелене листя. Те, що вони побачили за кущами, змусило їх затамувати подих. Перед ними була Срібна Річка, але вона виглядала хворою. Велетенське, могутнє дерево, вирване з корінням останньою негодою, впало прямо в русло. Стовбур був таким масивним, що перекрив течію, наче велетенський засув. З одного боку вода невпинно прибувала, вирувала й пінилася, а з іншого — русло перетворилося на жалюгідну низку брудних калюж.

     Там, де стало сухо, зібралося більше десятка чудернацьких червоних зайців-блискунчиків. Вони виглядали наче маленькі яскраві вогники на сірому дні. Зайці щосили впиралися лапками в кору дерева, намагаючись зрушити його з місця.

— Якщо ми не звільнимо річку, ліс засохне! — пищали вони в унісон. — Вода — це наше життя!

     Смарагдик, побачивши це, вирішив, що його магічних сил вистачить для перемоги над деревом. — Ану, розійдіться! Дайте дорогу професіоналу! — вигукнув він, підбігаючи до стовбура.

    Він відсунув здивованих зайців, приклав лапки до дерева і міцно заплющив очі, намагаючись викликати внутрішнє сяйво. Пройшло кілька секунд, хвилина... але дерево навіть не здригнулося. Магія Смарагдика, яка зазвичай так легко маніпулювала малими предметами, тут була безсила.

    Рубі підійшла до друга і лагідно поклала руку йому на плече. — Самому тобі не впоратися, Смарагдику. Давай штовхати разом!

     Вони впиралися ногами в каміння, обличчя Рубі почервоніло від напруги, а Смарагдик аж мурчав від зусилля, але стовбур здавався частиною скелі.

Сила спільної Надії

     Саме в цей момент один із червоних зайців підійшов ближче. Його очі-намистинки світилися дивним світлом. — Не втрачайте надію! — вигукнув він. — Разом ми — сила, окремо — лише краплі! — Надія... — повторила Рубі, і в її очах промайнула іскра розуміння. — Друзі! Зайці! Всі разом! Ставайте навколо!

    Вони утворили живе кільце. Більше десяти зайців, дівчинка та кото-хлопчик одночасно притиснулися до мокрої кори. — На рахунок три! — скомандувала Рубі. — Раз, два... три!

    І тут сталося диво. З рюкзака Рубі самовільно випорхнула Золота Флейта. Вона не просто заграла, вона заспівала неймовірно високу, чисту ноту, яка вібрувала в самому повітрі. Кожен, хто стояв біля дерева, чітко почув у цій мелодії тихе, але впевнене слово: «Надія».

— Ви чули? Флейта розмовляє з нами! — вигукнула Рубі.

     Миттєво дерево, яке щойно важило цілу тонну, стало легким, наче кульбабка. Спільний поштовх — і велетенський стовбур плавно злетів у повітря, перемістившись на берег.

    Річка, відчувши свободу, спершу несміливо, а потім з потужним гуркотом кинулася вперед. Вода, яка здавалася замороженою чарами Сумляндії, почала танути на очах, заповнюючи русло і повертаючи життєдайний блиск камінню навколо.

    Раптом з самої гущі піни вистрибнула сторінка. Вона була сухою та сяючою. Рубі впіймала її прямо в повітрі. На пергаменті золотими літерами було викарбувано: «НАДІЯ».

— Дивись, подружко! — замурчав Смарагдик, гордо випнувши груди. — Я ж казав, що правильно нас привів! Я відчував, що річка нас кличе.

    Зайці, весело помахавши вушками, несподівано розчинилися в лісовій тіні, наче їх і не було. Рубі обережно сховала сторінку до рюкзака. — Ти мав рацію, Смарагдику. Тепер я точно знаю: навіть коли все здається неможливим, не можна опускати руки. Надія — це те, що дає силу штовхати навіть найважчі дерева.

     Кото-хлопчик знову витягнув носик, вловлюючи знайомий аромат меду та старої хвої. — Нам час йти далі до Золотого Ведмедя. Мені здається, попереду є міст. Нам потрібно повернутися на той берег, щоб вийти до його печери.

    Друзі, сповнені нового натхнення, вирушили далі. В їхніх серцях тепер жила не просто цікавість, а справжня віра в те, що Блискляндія знову стане найщасливішим місцем у світі. Адже там, де є Надія, магія ніколи не згасає.