Розділ 6. Сон про старий пень та Сумний Павич

Минуло вже декілька днів, але небо над Блискляндією залишалося незмінним. Важка, чорна хмара, наче велетенська ковдра з брудного моху, міцно трималася над чарівним лісом, не пропускаючи жодного життєдайного промінчика. Ставало ще прохолодніше, і цей холод був незвичним для літа — він проникав глибоко під хутро і змушував здригатися.

      Здавалося, навіть дерева почали змінюватися. Їхнє сріблясте листя тьмяніло, а магічні іскорки, що зазвичай витали навколо стовбурів, згасали одна за одною. Було враження, що вся дивовижна природа Блискляндії засинає тривожним, неприємним сном. Настрій у блискунчиків був лякливий; вони ховалися у своїх будиночках-пагорбах, щільно зачиняючи двері та вікна.

       Смарагдик, маленький салатовий кото-хлопчик, сидів на порозі свого будиночка, обхопивши лапками пухнастий хвіст. Він розумів: часу обмаль. Злі чари Сумляндії наступали, і потрібно було негайно продовжувати шукати втрачені сторінки з Книги Емоцій. Але де шукати? Жодної ідеї не спадало на думку, і від цього на душі ставало ще холодніше.

     І тут, серед цього відчаю, в його пам'яті виринув уривок нічного сну. Уві сні він бачив старий, величезний пень. Цей пень був особливим — біля нього блискунчики зазвичай святкували найрадісніші події, він слугував їм сценою та місцем збору.

— Старий пень... — прошепотів Смарагдик, і його вуха настовбурчилися. — Чого це він мені наснився? Ми ж там завжди співали і танцювали!

     Його зелені очі раптом засяяли.

— Точно! Мій сон — це підказка! Сторінка має бути десь там, де колись панували радість і веселощі!

     Смарагдик вирішив, що цього разу він впорається сам. Йому не хотілося хвилювати Рубі, яка, мабуть, знову читала Книгу Знань у Дереві-Охоронителі. Він рванув з місця і побіг лісом, намагаючись не звертати уваги на похмурі тіні, що згущувалися навколо.

Злива на галявині та відчай у серці

    Коли Смарагдик вибіг на велику галявину, де стояв старий пень, розпочався сильний дощ. Краплі були холодними і боляче били по мордочці, але кото-хлопчик не злякався. Він вперто підійшов до велетенського зрізу дерева і почав роздивлятися все навколо. Він заглядав під коріння, розгрібав тьмяну рожеву траву, навіть намагався видертися на сам пень.

   На жаль, час минав, а він ніяк не міг нічого знайти. Навколо було лише мокре листя та сірий бруд. Дощ ставав ще сильнішим, краплі робилися крупнішими та частішими, наче хтось нагорі перекинув велетенське відро з крижаною водою. З'явився сильний, пронизливий, навіть морозний вітер, який почав гнути дерева до землі.

   Смарагдик змок до ниточки, його салатове хутро злиплося, а лапки замерзли. В голові почала лунати зрадлива думка: «Все пропало! Я не зможу... Я нічого не знайду... Я підвів Блискавичну Музу і Рубі...». Кото-хлопчик почав відчувати справжній відчай.

    Він розумів, що пошуки доведеться зупиняти, інакше він просто замерзне посеред галявини. Потрібно було перечекати негоду. Озирнувшись, Смарагдик помітив чорний отвір у скелі неподалік. Це була найближча печера. Він рванув туди з останніх сил.

Таємничий мешканець печери

   У печері було зовсім темно. Смарагдик важко дихав, прислухаючись до шуму зливи за входом. Раптом він почув, як щось рухалося в глибині скелі. Шурх-шурх... шурх-шурх... Це був звук чиїхось кроків або рухів тіла.

   Смарагдику стало дуже некомфортно. Його серце калатало, як божевільне. У цій пітьмі було просто неможливо побачити, хто ще, крім нього, ховається тут від бурі. Він почав обережно нащупувати лапками простір навколо себе, боячись наштовхнутися на щось небезпечне.

    У якийсь момент його права лапка торкнулася чогось м'якого і пір'ястого.

«Це великий птах!» — миттєво промайнуло в його голові. — «Але хто ж це? І чому він мовчить?»

    Якраз у цю хвилину, наче за магічним наказом, крізь важку хмару на вулиці пробився тонесенький, слабкий промінець сонця. Він дивом зазирнув у печеру і торкнувся золотистого кінчика хвоста птаха. Смарагдик затамував подих: це був блискучий Павич. Його пір'я, навіть у цьому слабкому світлі, переливалося тьмяними відтінками синього, зеленого та золотого, але очі птаха дивилися на Смарагдика з такою глибокою тугою, що кото-хлопчикові стало його шкода.

    Павич нарешті промовив тихим, втомленим голосом:

— А я тебе давно чекав, маленький блискунчику. Я охороняю цю територію зі старим пнем, бо тут... тут захована одна зі сторінок Книги Емоцій.

    Смарагдик від подиву аж підстрибнув:

— Ти знаєш про книгу?! І про сторінку?! — вигукнув він.

    Павич повільно кивнув головою:

— Так. Ця сторінка лежить зовсім поруч, під золотим листям, що впало з чарівного Дуба Сміху.

    Павич замовк, знову занурюючись у свій смуток. Смарагдик був у повному замішанні. Він же щойно роздивився все навколо пня! Там не було ніякого золотого листя, лише мокрий сірий пил.

— Але... — почав Смарагдик, чешучи за вухом. — Там немає золотого листя. Я все обшукав! Там тільки... сірий пил і багнюка. Про яке листя ти кажеш?

    І тут павич підняв на нього свої сумні очі і промовив:

— Листя прикрито сірим пилом. Це все чари Сумляндії. Вони роблять все прекрасне тьмяним і непомітним. Щоб знайти сторінку, потрібно спочатку розгледіти те, що приховане.

    Смарагдик перепитав, відчуваючи нову хвилю надії:

— Так, а що ж нам робити? Як прибрати цей пил? Я один не впораюся!

Неочікувана допомога та Щастя в рюкзачку

     І тут, неочікувано для обох, до печери зазирнула Рубі. Її червоне волосся було мокрим і прилипло до обличчя, а в руках вона тримала свій рюкзачок. Вона була в сонячних окулярах, але Смарагдик відчував її тривогу.

— Ти куди подівся, Смарагдику?! — вигукнула вона, забігаючи всередину і обтрушуючись від води. — Я тебе всюди шукала, весь ліс оббігала! Така негода на вулиці, дощ, вітер крижаний... Я вже так хвилювалася за тебе!