Розділ 4. Золоте сяйво та таємниця Блискавичної Музи

Ліс ніби затамував подих. Ще хвилину тому тут лунали пісні птахів-блискунчиків, а тепер запала така тиша, що Рубі чула власне серцебиття. Навіть невгамовна рожева трава перестала пружинити й завмерла, неначе в очікуванні чогось величного та тривожного. Вітру не було — жоден листок на сріблястих дубах не здригнувся.

      Рубі сиділа навшпиньках біля купи старого гілля, майже не дихаючи. Її зелені очі намагалися пронизати темряву між сплетінням лози. Але в ту саму мить, коли вона простягнула руку, мелодія обірвалася. Весь світ став нерухомим, як на старій фотографії.

— Що це, Рубі? — пошепки запитав Смарагдик, притискаючись своїм салатовим бочком до ноги дівчинки. — Мені якось... незатишно. Ліс став іншим.

     Раптом з глибини хащ почулося тихе, загрозливе шипіння. Це не був звук змії — це було схоже на те, як пара виривається з гарячого чайника. Смарагдик вмить настовбурчив вуса.

— Ти чуєш? І цей аромат... — Кото-хлопчик втягнув носом повітря. — Пахне озоном, грозою і чимось солодким, як цукрова вата.

     З-під гілок почав повільно витікати дим. Але він не був сірим чи чорним. Це був яскраво-золотий, мерехтливий туман, що клубочився навколо ніг Рубі. Смарагдик, не витримавши напруги, відскочив на кілька метрів назад, готуючись будь-якої миті чкурнути до озера.

— Рубі, тікай! Це якась дивна магія! — крикнув він.

     Проте лісова принцеса не поворухнулася. Вона відчувала не небезпеку, а неймовірне тяжіння. Схопившись за стару важку колоду, що прикривала вхід у порожнину, вона з зусиллям відкотила її вбік.

— Ого! — тільки й змогла вимовити дівчинка.

Засліпливе диво

     У невеликій земляній ямці, дбайливо вкритій синім мохом, лежала флейта. Вона була зроблена з найчистішого золота, а її поверхню прикрашали візерунки, схожі на застиглі блискавки. Саме в цей момент хмари розійшлися, і прямий сонячний промінь впав на інструмент.

      Флейта спалахнула таким потужним світлом, що здавалося, ніби маленьке сонце впало на землю. Промені відбилися від золота й вдарили Рубі прямо в очі.

— Ой! Мої очі! — скрикнула Рубі, хапаючись за обличчя. — Я нічого не бачу! Смарагдику, допоможи!

      Смарагдик, забувши про свій страх, у два стрибки опинився поруч. Його очі-смарагди тривожно розширилися.

— Рубі, не три очі! Я зараз! — Він ніжно доторкнувся своїми теплими м’якими лапками до повік дівчинки. Зелене зцілювальне світло просочилося крізь його пальці. — Дихай глибше, зараз мине.

      Через мить пекучий біль зник, і перед очима Рубі знову з’явився світ, хоча в центрі ще плавали жовті плями.

— Дякую, Смарагдику. Ти мене врятував, — полегшено зітхнула вона. — Але дивитися на флейту просто так не можна. Вона занадто яскрава для звичайного ока. Знаєш що? У моєму будиночку є сонячні окуляри, які я намалювала минулого літа. Нам потрібно за ними сходити.

Дорога за захистом

     Поки вони швидко йшли назад до пагорбів, друзі без упину обговорювали знахідку.

— Чому вона там лежала? — розмірковував Смарагдик, розмахуючи пухнастим хвостом. — І чому вона спочатку співала, а потім пустила дим? Це точно не звичайна річ. Можливо, це пастка?

— Не думаю, — заперечила Рубі, впевнено крокуючи у своїх червоних кедах. — Коли вона грала, мені хотілося танцювати. Пастки не звучать так красиво. Але хтось же її там сховав під тими гілками...

     Вони забігли до будиночка Рубі, де вона швидко відшукала дві пари окулярів: одні стильні чорні для себе, а інші — маленькі, на резинці, спеціально для Смарагдика, щоб вони не злітали з його великих вух. Коли вони повернулися до купи гілля, флейта лежала на тому самому місці, продовжуючи тихо мерехтіти.

Послання з минулого

     Одягнувши окуляри, Рубі обережно підняла інструмент. Флейта виявилася теплою на дотик, ніби жива істота. Смарагдик підійшов ближче, витягнув шию і почав обережно обнюхувати золото.

— Пхе! — він раптом фиркнув і почухав ніс лапою. — Дивно. Тут пахне... песом? Справжнім великим псом! Нічого не розумію. Хіба інструменти можуть так пахнути?

     Поки кото-хлопчик вивчав запахи, він помітив на дні ямки білий аркуш паперу, який раніше прикривала флейта.

— Дивись, Рубі! Там лист!

     Дівчинка взяла аркуш. Щойно її пальці торкнулися паперу, повітря навколо друзів завібрирувало. Раптом, наче з нічого, почали з’являтися чарівні напівпрозорі хмаринки. Вони вишикувалися в ряд, утворюючи щось схоже на екран телевізора, на якому почали оживати картинки.

     Рубі почала читати вголос:

«Вітаю! Якщо ви знайшли золоту флейту, то не лякайтеся. Флейта — це я! Мене звуть Блискавична Муза».

     На «екрані» з хмаринок з’явилася прекрасна постать, що сяяла, як літня зірниця. Вона літала над Блискляндією, і всюди, де вона пролітала, квіти починали співати, а блискунчики сміялися.

«Раніше я була головною у лісі та слідкувала за порядком. Я вміла створювати музику з будь-якого звуку: з падіння краплі дощу, з шелесту трави... Мої мелодії надихали всіх мешканців».

     Картинка на хмаринці змінилася. Муза знайшла біля озера незвичайну книгу у важкій палітурці.

«Я відкрила цю Книгу Емоцій. Вона була неймовірною! На кожній сторінці жили почуття блискунчиків: їхня радість, захоплення, любов. Але коли я перегорнула останню сторінку... там було заклинання незрозумілою мовою».

    Друзі побачили, як на екрані Муза раптом почала танути, перетворюючись на золотий потік світла, який стиснувся до розмірів флейти.

«Музика в моїй голові зникла, а я стала цим інструментом. Тепер я можу видавати звуки лише тоді, коли поруч ті, хто мають добре та щире серце. Щоб я знову стала собою, ви повинні зібрати сторінки Книги Емоцій. Коли я перетворилася, книга розлетілася на друзки, і її сторінки розніс вітер у найнадальші куточки лісу».

     Раптом лист у руках Рубі почав розсипатися на дрібний золотистий пісок, що просочився крізь пальці. Хмаринки-екрани розтанули в повітрі.