7 Глава

АРАТОРН

По опівдні, Араторн, Ульвен та Сарил, вийшли до кордону. З лісу з'явилася зграя вовків. Залишивши друзів стояти на місці, темний поволі пішов до валуна, що лежав по центру кордону. Від перевертнів відокремився один вовк і теж пішов до валуна. 

Коли до кордону залишалося метрів десять, вовк набув людського вигляду. То був темноволосий чоловік, скеля м'язів. Він усміхнувся темному. Араторн вдав, що не помітив підступної усмішки. 

— Я Араторн Хайме, з Королівства Елатель. 

— Я Херліф, з Королівства вовків Алларіза. 

Чоловіки потиснули один одному руки. 

— Я тут, щоб припинити ваші набіги на наші землі. – впевнено сказав Араторн. 

— А я тут тільки тому, що саме ти, темний, просив про зустріч. – посміхнувся Альфа. 

— Ми пропонували вам союз, але ви відмовилися. Тепер провокуєте на війну. 

— Моєму народу треба харчуватися, у нас через Нікрополіс, із цим проблеми. Тварини покидають наші землі, через магію смерті, вони бояться. А що до союзу, то не мені його пропонували, і не я його відхилив. 

— Що ж, Херліфе, я як представник Елателя, ще раз пропоную твоєму народові союз з ельфами. Якщо відмовишся, то втратиш останній шанс для свого Королівства. 

— На яких умовах ти пропонуєш союз? - запитав альфа. 

— Ми надамо вам північний ліс, куди ви зможете переселити дітей, жінок та людей похилого віку. Всі молоді вовки, і ті, хто ще здатний боротися, вступить до армії, під командуванням Елателя. Ми навчимо твоїх людей і разом відвоюємо ваші землі, захистимо їх від некромантів. У нас багато магів, і нам це під силу. Але ви краще знаєте свої землі. Вам більше не доведеться нападати на мирне населення, і красти їхню худобу. У північному лісі достатньо тварин. А воїнів, годуватиме наше королівство. 

— І що далі? За твоїми словами, ми маємо продати себе за їжу? Ми вовки, вільний народ, і ніколи не прогнемося під вухатих. – почав злитися альфа. 

— Це слова колишнього правителя вовків. Він теж так сказав і відмовився від допомоги, і поглянь до чого це привело твій народ за останні десять років! – впевнено сказав Араторн. — Ми не пропонуємо вам поневолення. Після того, як ми разом виженемо некромантів, ви зможете повернутися на свої землі. Ми допоможемо вам з їжею, і вам більше не доведеться нападати на наші землі. Полювати ви зможете на своїх. 

— І що ви затребуєте від нас? 

— Союз на сто років. Для початку, а потім, можливо, ми його продовжимо, якщо не буде нападів з вашого боку. Союз має на увазі всіляку підтримку з вашого боку під час військової загрози Елателю. 

— Якщо дивитися на поверхню річки, то все спокійно і добре, але є підводне каміння, і течія, яка змітає все на своєму шляху, по дну. Так і твоя пропозиція. З твоїх слів, все звучить непогано, але є каверза, і я хочу знати яка. Забиратимете наших дівчат для відбору? 

— Хм… Не шукай каверзи там, де її немає. Я б ніколи не запропонував такого. Ваші дівчата, це ваші дівчата, чи чисті вони чи ні. Як я й сказав, нам від вас потрібна лише підтримка у воєнний час. Поки немає загрози Елателю, то і ваша допомога не знадобиться. Подумай над моїми словами. Відповідь я чекаю на заході сонця, тут, на цьому місці. Якщо не прийдеш, то я розцінюватиму це як відмову. Ми підсилимо охорону кордону, і твій народ помре від голоду. - сказавши все, що хотів, Араторн розвернувся і пішов до своїх друзів. 

— Ну що? — спитав Ульвен, коли темний наблизився до них. 

— Я запропонував союз, тому що минулий відхилив інший правитель. Дав час до заходу сонця. 

— Ти з глузду з'їхав? – заревів Саріл. — Аранелю це не сподобається. 

— Аранеля не цікавить те, що відбувається у королівстві. Йому важливі лише його фаворитки та майбутній відбір. А я, як голова безпеки Елателя, маю всі повноваження ухвалювати такі рішення. Саме я відповідаю за мир у нашому королівстві. - обурився Араторн. 

— Ти думаєш, ці шавки, будуть дотримуватися договору? Їх давно треба було винищити. Від них лише проблеми. – не заспокоювався Сарил. 

— Не тобі це вирішувати, Саріле. Нам потрібні союзники, а вовки дуже сильний та витривалий народ. Їхні воїни безстрашні. Нам потрібен союз із ними. Я все сказав. 

Араторн пішов уперед, але його наздогнав Ульвен. 

— Не подобається мені його поведінка. Кожен, хто живе в Елателі, зітхне з полегшенням, коли буде підписано договір із вовками. Чому тоді Сарил проти цього? 

— Боюся, що він не з нами. Він переслідує свої цілі, і мені дуже цікаво дізнатися, які! - не зменшуючи кроку, відповів Араторн. 

Увечері, на заході сонця, Араторн сидів на валуні і чекав альфу вовків, але він спізнювався на п'ятнадцять хвилин. Темний, навіть на такій відстані відчував, як переживає Ульвен, і як нервує Сарил. 

З лісу з'явився молодий вовк і стрімко помчав до валуна. Зупинившись біля Араторна, він набув людського вигляду. То був хлопчик, років дванадцяти-тринадцяти. 

— Ти Араторн? - запитав хлопчик. 

— Я. А ти хто? І де твій альфа? – стривожено підскочив із валуна Араторн. Серце пропустило удар, у передчутті не доброго. 

— На мого батька напали. Він поранений. Можеш взяти одного зі своїх друзів, кому довіряєш як собі, і я відведу тебе до батька. 

Араторн кивнув хлопцеві, і вирушив до того місця, де на нього чекали Ульвен і Сарил. 

— Що трапилося? Чому не прийшов альфа? Він відмовився від союзу? - стривожилася дроу. 

— Поки не знаю. Альфа поранений і просить мене прийти до нього. Ульвене, ти йдеш зі мною. 

— Араторне, ти збожеволів? Іти в лігво до цих псів, це самогубство. – позеленів Сарил, але погляд говорив про інше. 

— Я не маю наміру це обговорювати. Ти з лучниками, залишитеся тут, і стежитимете за кордоном. – рівно сказав темний бастарду. 

— А чому я? Чому не залишити Ульвена, а я вирушу з тобою!? – не вгамовувався Саріл. 

— Тому що ти світлий ельф, а Ульвен - дроу, у ньому є темна магія, як і в мені. Ідемо Ульвен. 

— Але… — хотів щось сказати Сарил, але Араторн його перебив.