Крадіжка

Для мене є своя сила. Десь там, де стикаються один з одним океан і суша. Десь по середині правди лежить істина. Але цього холодного нічного вечора я лише мала стримувати свої сльози, до крові прикушуючи губу.

Зрада завжди відчувається так болісно. Мене зрадили. Мою роботу вкрали. Хоча... Мені й особливо не було на що розраховувати. Коли у твоє обличчя двічі летить флешка із твоїми сценаріями та головний сценарист кричить на тебе - ти маєш зібрати свою розбиту, на крихкі крапельки кришталю, гордість та йти далі. Але ти продовжуєш принижуватися та пробувати битися у залізні двері, коли твої руки вже й без того в крові.

Я закохалася у корейського актора. Я приїхала до Південної Кореї аби дихати із ним однаковим повітрям. Я "ламала" спину на низькооплачуваній роботі. Я не спала ночами, бо сплатила коштовне навчання в американській школі сценаристів. Я прийшла до тієї компанії. Я навіть змогла вилизати кляту дірку головному сценаристу та навчитися бігати за кавою для нього без жодної спроби поскиглити. Я стала дівчинкою про яку ніхто не пам'ятав. Мене втрачали на зупинках, мені не доплачували за додаткові години роботи.

Я стала тінню себе.

І в цей вечір, коли я побачила, що дораму за моїм. Моїм, але таємно вкраденим сценарієм випустили на великі екрани. Моє серце розбилося.

Я приїхала в аеропорт. Без валіз, грошей та планів. Я просто сиділа та дивилася у вікно як злітають та приземляються літаки.

Велетенські залізні птиці. Як вони літають над морем? Вони часто бачать як земля стикається з океаном? Можливо, я народилася десь там?

Моя душа більше не належала мені чи Кореї, чи тому актору. Я просто хотіла лежати десь посередині тієї лінії на солоному піску і дивитися на зіркове небо.

Я вже не сподівалася на новорічне чудо. Я просто хотіла відсвяткувати цей момент тут і зараз. Можливо, тоді із дурненької мігрантки я перетворюсь на довгоочікувану доньку? Може батьки зможуть прийняти мене із провалом?

Я програла. Та задихалася. Я задихалася, ніби декількаметрова хвиля засмоктувала мене в середину вирію. А я могла лише кусати до крові губу. Та нічому не вірити. Ні на що не сподіватися.

-Фарбуєте волосся на Мьондоні у "Конрада"?

Я налякано повернулася.

Біля мене всівся якийсь кореєць із довгим сивим волоссям.

На діда, правда, він був не схожий.

-Ви хто? - Я відсторонилася.

-Конрад. - Він простягнув руку. - Мене звуть Конрад.

-О, то ви володієте тим салоном на Мьондоні?

Він посміхнувся, а потім, тряхнув своєю гривою:

-Так. Саме я. Подобається моє фарбування? Називається "Поцілунок зими". Дуже сучасне та актуальне.

-Пропонуєте мені зараз поїхати у ваш салон та перефарбуватися? - Я фиркнула. - Я чекаю на літак.

-Куди летіть ваш літак? - Він обернувся до мене та підпер свою щоку кулаком, поставивши лікоть на спинку довгого ряду металічних стільців. 

-В Укра... А чого я маю вам відповідати?! - Обурилася я.

-Бо я не бачу ваших валіз. Ви втікачка?

-Чого я взагалі маю вам відповідати? - Я насупилася та спробувала відсунутися ще далі від нього, але ледь не впала.

Конрад вчасно схопив мене за край рукава мого пальта:

-Вибачте. - Він різко відсмикнув свою руку. - Вибачте. Я не мав вас торкатися, але мені здалося, що ви зараз впадете...

-Не важливо. Дякую. - Я сіла на краєчку.

-Тож... Хочете пофарбувати ваш жовтий відрослий блонд у щось більш актуальне?

-Мене звуть Саша, доречі. І мені не дуже подобаються ваші компліменти. - Я стиснула зуби.

І я не знаю як я опинилася в салоні на Мьондоні. Ми просто говорили. І мені стало легше дихати. Наче рука серфінгісткої труби почала мене відпускати. Сіль більше не змішувалася із піском та не забивала мої легені.

Я просто сиділа в кріслі полу темного салону та дивилася на своє заплакане обличчя.

Я навіть не помітила, коли почала плакати.

Конрад виявися настільки емпатичним до мене чи йому було нудно?

-Ну що, "Поцілунок зими"?

Я погодилася.

Він ввімкнув телевізор.

"-Поїмо морозива на ріці Хан?"

Скрізь моє тіло пройшлися вогняні електричні струми, що плавили мої кістки. Так боляче. І знов немає чим дихати.

Я стиснула кофтинку на грудній клітці. Мені ще ніколи не ставало так погано від аромату фарби для волосся.

"Я бачу, як гойдається мій коханий. Його парламент горить, а руки підняті вгору. На балконі я співаю: "О, крихітко, о, крихітко, я закохана"...

Музичний канал наче ковток повітря. Мене - знесилену, але вцілілу викинуло на пісок, ніжно погладивши по голові. Тільки через мить я зрозуміла, що цей ласкавий дотик виходив не з мого внутрішнього океану. Це Конрад знову виявив співчуття.

Конрад раптом запитав: 

- І від чого ти збиралася тікати? 

Я знову відчула тиск у грудях. 

- Від поганого фарбування, коротких спідниць, лате з льодом зимовими вечорами? - Продовжив він, погладжуючи пасма мого волосся. - Я знаю, що все це може страшенно дратувати в Кореї, але чи варто тікати в гумових капцях? 

Я опустила погляд на свої ноги. Носіння білих шкарпеток і гумових капців за будь-якої температури стало моєю повсякденною рутиною завдяки адаптації. 

Я пробурмотіла про крадіжку, але не хотіла ні з ким ділити свій біль і відповідальність. Досвідчені руки Конрада торкнулися мого волосся, коли на екрані телевізора зазвучали чутливі пісні Лани Дель Рей, і моя криза досягла катарсису.

Коли я вчилася в молодших класах, я писала всілякі дурниці, щоб полегшити душу й розум. Тоді мені було легко. Тепер у мене нарешті з'явилася можливість розповісти про все, але я то втрачала, то знаходила нитку розповіді. Незважаючи на це, я почувалася краще. 

У тьмяно освітленому салоні я тримала в руках чашку з обліпиховим чаєм, який Конрад привіз з останнього відрядження. 

Він зустрів мене в аеропорту і все більше ставав схожим на теплу морську мушлю, доступну і зрозумілу, незважаючи на те, що говорила тільки я.