-1-

«Олесю, я кохаю тебе».

Олеся знову і знову перечитувала ці чотири короткі слова, завмерши від несподіванки і тримаючи крихітне паперове сердечко тремтячими пальцями. Ці пальці ніколи не тремтіли навіть під час найскладніших операцій, а зараз вони зрадили їй. Її щоки залив гарячий рум'янець. Звідки взялося це паперове серце, ця «валентинка», на підлозі її кабінету? Олеся озирнулася, наче хотіла побачити того, хто це зробив, і знову опустила погляд на маленьке сердечко, що тремтіло в її руках.

Сьогодні все відділення, та й уся лікарня ніби збожеволіли. Поки вона піднялася на свій третій поверх, її кілька разів встигли привітати, а біля буфета зібралася зграйка медсестер із стосиком яскравих рожево-червоних листівок в руках. Пізніше Олеся згадала, що на планерці хтось запропонував влаштувати «пошту Валентина». Головлікар ідею не одразу, але підтримав, і вже наступного дня було закуплено пару коробок із «валентинками». Була лише одна умова – купити валентинку за ту суму, яку кожен вважав за потрібне сплатити, а отримані гроші передати на благодійність – у відділення дитячої хірургії. Поєднати, так би мовити, приємне з корисним. Олеся не була прихильницею цього свята, та й святом його не вважала, але така ідея припала їй до душі. Вчора вона придбала з десяток яскравих сердечок, які лежали десь на столі, під купою медичних карток та документації, яку ще треба було заповнити. Але ця валентинка в її руках була не з тих, що лежали в коробці. Ця була ручної роботи, з приємного на дотик паперу, з гарним краєм, вирізаним під мереживо. Несподівано... А ще несподіваніше були ці слова: «Олесю, я кохаю тебе».

Вона ще раз перечитала їх, ніби сподіваючись, що вони зникнуть. Але вони не зникали. Олеся зітхнула і поклала паперове серце на стіл. Напевно, чийсь злий жарт... Та й почерк знайомий. Дуже знайомий... Певне, колеги вирішили пожартувати, підняти їй, так би мовити, настрій.

Коли у відділенні дізналися, що вона розлучилася зі своїм чоловіком, на Олесю вилилося стільки співчутливих слів та поглядів, що якоїсь миті їй закортіло закрити вуха руками і закричати: «Досить!!!». Вона жодної секунди не пошкодувала про розлучення, це було їхнє з чоловіком спільне рішення, і співчуття їй не потрібні були! Але колеги і досі, через рік після розлучення, дивилися на неї поглядом, у якому явно читалося: «Мене не обманеш, ти сумуєш, шкодуєш і тобі самотньо».

Олеся не сумувала за чоловіком. Вони розлучилися швидко, тихо та мирно. Олеся навіть не очікувала, що буде так легко. Рахунки в банку вони мали окремі, решта поділилася легко. Вони домовилися одразу: їй квартира її батьків та машина, йому придбаний у шлюбі будинок та машина… Що ще потрібно для ідеального розлучення? Ось тільки з прізвищем було проблематично... Документам не доведеш, що Олеся тепер вільна і незалежна. Адже всі публікації, патенти та інші наукові і не тільки папери були оформлені на її прізвище за чоловіком. Але й це згодом вирішиться. Усьому свій час. А поки на неї чекала робота.

Роботі Олеся завжди віддавалася повністю. Можливо, це і знищило її шлюб. Вони з чоловіком були лікарями: вона – хірургом, а він – дерматологом. У неї був напружений графік операцій,  у нього – прийом в районній поліклініці. Він після роботи був не проти кудись сходити, посидіти з друзями. Вона після роботи хотіла прийняти душ і лягти, і щоб подушечку під ноги, які гули від цілої доби за операційним столом. Якоїсь миті вони обоє зрозуміли, що втомилися від цього. І якщо спочатку вони намагалися хоч якось врятувати шлюб, то згодом навіть ці спроби зійшли нанівець.  

І ось сьогодні, коли всі носилися з цим безглуздим днем ​​закоханих, Олеся залишилася сама. Втім, і з чоловіком це «свято – не свято» зазвичай проходило непомітно. Не її це свято... Олеся вважала, що для кохання є 365 днів на рік, і безглуздо виділяти якийсь один день для того, щоб зробити те, що можна було б зробити будь-якого іншого дня. Тому вона заздалегідь приготувалася відповідати банальним «Дякую, навзаєм» на всі вітання та шаблонні картинки в месенджерах. Та й лікарям не личить ганятися за валентинками у той час, коли на них чекають пацієнти. Але ця валентинка вибила її з колії.

- Ходімо каву пити, - зазирнула до кабінету її подруга і колега Алла.

- Іди, я пізніше, - відмахнулася Олеся, поспіхом сховавши валентинку у кишеню халату. Вона попрямувала було до свого столу, але раптом її очі помітили дещо дивне.

- А це що ще таке? – вона ткнула пальцем у яскраве сердечко на білому халаті колеги.

- А я сьогодні типу поштар, розношу листівочки, - Алла засміялася і показала їй пакет з валентинками. – Тобі теж є, і багатенько.

- Дякую, не треба! – поспіхом відмовилася Олеся. Алла лише знизала плечима і зникла за дверима, кинувши наостанок: - Якщо все ж захочеш кави, я у буфеті до чотирнадцятої.

Сівши за стіл і відклавши валентинку, Олеся спробувала було зосередитися на роботі, але її погляд раз у раз падав на яскраве сердечко, а в думках билося одне питання: «Хто?». Нарешті, не витримавши, Олеся засунула його в кишеню і вийшла з кабінету. Потрібно відволіктися. Наприклад, все ж сходити на каву з Аллою. Інакше вона збожеволіє з цією валентинкою!

Швидко пройшовши коридором відділення і опустивши очі, щоб ніхто не причепився з вітаннями, Олеся відчинила двері, вискочила на сходи, що вели на другий поверх, і одразу зрозуміла, що когось збила цими ж дверима.

- Вибачте, - неуважно буркнула вона і поспіхом опустилася на коліна, щоб допомогти зібрати розсипані папери.

- Нічого страшного, – відповів знайомий голос. Олеся на мить завмерла. І треба ж було саме на Олексія налетіти! Не день, а саме розчарування! Олеся непомітно зітхнула. Її рука потяглася за черговим папірцем і раптово застигла на півдорозі. Почерк. Такий же, як на листівці… Олеся підняла листок і недовірливо пробігла поглядом по рядках. Ну так! Саме він! Он і літери «д» та «з» з таким характерним хвостиком! Вона мала гарну пам'ять на почерк! Тим більше, коли доводилося за почерком визначати, з якого відділення до неї пацієнта відправили і чого хочуть від неї.