Глава 44

Ешлі зачинила за ними двері, і вони з Еджей мовчки повернулися до сходів. Обидві мимоволі озирнулися на вовка, який лежав на своєму місці. Він повільно повернув морду — спершу глянув на них, а потім у бік дверей. У півтемряві його очі блищали холодним, майже неживим світлом. Час від часу ніздрі вовка ледь здригалися, уловлюючи запахи, яких вони не могли відчути. 

Тиша в будинку стала особливо гнітючою після того моторошного виття. Здавалося, навіть саме повітря згусло, обтяжуючи кожен звук, кожен подих, ніби змушуючи їх мовчати. 

— Ти… ти чула те виття? — прошепотіла Ешлі. Її голос ледь не ламався. 

— Так, — так само тихо озвалася Еджей, не зводячи очей із темного прольоту сходів нагору. 

Ешлі ковтнула слину й швидко підійшла до сестри, притискаючись плечем до її руки, шукаючи в цьому жесті бодай якесь заспокоєння. Тепло сестриного тіла здавалося єдиним живим у цій застиглій атмосфері. 

— Воно було… страшне, — прошепотіла вона, ледь ворушачи губами. — Наче… те, яке ми вже чули. І знову… — вона урвала фразу, ніби сама злякалася власних слів. Її очі розширилися, коли спогад про попереднє виття знову прокотився хвилею страху. 

Еджей кивнула, не кажучи більше ні слова. Її щелепи стиснулися. У тому витті було знайоме відлуння, що пробирало до кісток і змушувало холод повільно стікати хребтом, розливаючись по тілу крижаними потоками. 

Вони мовчки піднялися сходами на другий поверх. Кожна сходинка скрипіла під їхніми ногами, і ці звуки здавалися надто гучними в мертвій тиші будинку. У коридорі панувала напівтемрява. Лише тьмяне жовте світло підвісних ламп на стінах кидало м’які, хиткі відблиски, роблячи простір ще більш непривітним і дивно спотвореним. Тіні в кутах здавалися густішими, ніж мали б бути. 

З вікна тягнуло вогкістю та запахом мокрого листя. Назовні шурхотіли дерева, і кожен їхній рух відлунював у тиші тривожним шепотом. Здавалося, сам будинок прислухається до ночі, затамувавши подих. 

Десь далеко пролунав різкий звук — коротке скавчання. Дівчата миттєво завмерли посеред коридору. 

— Ти чула? — прошепотіла Ешлі, судомно стискаючи край футболки. 

— Так, — кивнула Еджей, зціпивши зуби так, що на щелепі промайнула тінь напруги. — Але це… мабуть, собака. 

У її голосі не було впевненості. 

Вони швидко зайшли до кімнати Еджей. Та одразу зачинила двері й міцно притиснула ручку, ніби тонка дерев'яна перегородка могла справді їх захистити. 

Внизу вовк підвів голову й подивився в бік, куди зникли сестри. Його ніздрі ледь здригнулися — він уловлював запах страху, що тягнувся за ними. 

"Бідні вони", — пролунало в його свідомості. 

Він постояв так ще мить, потім повільно зробив коло на своєму лежаку й улігся. Очі повільно заплющилися, але вуха залишалися насторожено піднятими. 

У кімнаті було затишно, але навіть тут відлуння страху не відпускало. Тепле світло лампи огортало стіни м'яким сяйвом, проте здавалося, що воно тільки загострює темряву за межами штор. 

— Це було інше виття, — прошепотіла Ешлі, повільно опускаючись на ліжко. Вона підтягнула коліна до грудей і міцно їх обійняла, ніби намагаючись стати меншою. — Не таке, як у клубі… правда? 

— Так… — тихо відповіла Еджей. — Але я ледве його пам'ятаю. 

Вона поглянула на годинник — хвилинна стрілка, здавалося, рухалась повільніше, ніж завжди. Еджей підійшла до вікна й обережно відсунула штору. За склом чорнів двір. Вітер гойдав дерева, і їхні тіні ковзали по землі, то сходячись, то розходячись, змушуючи серце битися швидше. 

— Я… я не хочу, щоб це повторилося, — прошепотіла Ешлі. Її плечі тремтіли. Вона натягнула ковдру на себе, сховавши під нею руки. — А де мама з татом? Вони ж давно мали бути вдома… 

— Скоро прийдуть, — сказала Еджей спокійніше, ніж почувалася насправді. — Ще трошки. Лягай, спробуй заснути.
Вона не відходила від штори.
За вікном ніч стояла нерухомо. Надто тихо.
Під одним із дерев щось ніби ворухнулося.
Еджей завмерла.
Коли придивилась — лише тінь гілок.
Та серце все одно билося занадто швидко.
Вона повільно опустила штору й важко видихнула. 

— Ми ж… у безпеці? — тихо запитала Ешлі. Здавалося, вона ледь стримує сльози. 

Еджей обернулася й кивнула. 

— Ми вдома. Двері зачинені. Все добре. 

Але в її очах промайнула невпевненість — яку вона швидко сховала, відвернувшись. 

Ешлі лягла, натягнувши ковдру до підборіддя. Заплющила очі — але плечі залишалися піднятими, руки стиснутими під ковдрою. Немов чекала, що ось-ось щось почує за вікном. 

У кімнаті запанувала тиша. Лише вітер зрідка зітхав у кронах дерев, а десь далеко прогуркотіла машина. Тиша була такою густою, що кожен дрібний шум — тихий скрип підлоги чи легке потріскування батареї — здавався дивним і підозрілим. 

Еджей ще раз поглянула на вікно, ніби перевіряючи, чи справді закрила штору. Тільки після цього вона повільно сіла на край ліжка, обхопивши себе руками. Холод пробирав до кісток, хоча повітря у кімнаті було теплим. 

Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж вона тихо лягла поруч із сестрою. 

Тиша затягнулася. Хвилини повзли повільно, наче застигли в густому повітрі. 

Ешлі лежала із заплющеними очима, але сон не приходив. Ковдра здавалася занадто важкою, повітря — густим. Кожен вдих був обережним, ніби гучний подих міг щось спровокувати.
— Еджей… — тихо покликала вона, не відкриваючи очей. — Ти не спиш? 

— Ні, — відповіла та майже одразу. 

Її голос пролунав надто близько. Ешлі відчула це тілом — присутність сестри, тепло, яке трохи заспокоювало, але водночас робило страх реальнішим. Якщо Еджей не спить — значить, вона теж чує. Значить, це не уява.
— Мені здається… — Ешлі ковтнула. — Наче я знову чую те виття.
Еджей напружилась. Її погляд ковзнув убік — у темний кут кімнати. 

— Ні. Я нічого не чую, — сказала вона тихо. — Усе тихо. 

І тільки після паузи додала:
— Спи. 

Але її рука сама лягла на руку Ешлі. Пальці дівчини тремтіли. 

У цей самий момент внизу, в темряві першого поверху, вовк повільно розплющив очі. 

Запах страху не зник. Навпаки — він став густішим. Різкішим. Живішим. Він наповнював дім, осідав у повітрі, стікав уздовж сходів. 

Вовк підвів голову. Його вуха насторожено сіпнулися. Він чув не лише звуки — він відчував. Два серця билися нерівно. Одне — швидко, уривчасто. Інше — глибше, стриманіше, але з тріщиною всередині. 

Страх. 

Ніздрі здригнулися — він нюхав повітря, кожен куточок дому, кожен подих вітру. 

Пахло лише ними. І страхом. 

Вовк ще раз втягнув повітря.
Чужого запаху не було.
Він повільно опустив голову на лапи. 

У кімнаті Еджей так і не заснула. Вона лежала з відкритими очима, вдивляючись у темну стелю. Відчуття тривоги не полишало її. Воно осіло десь у грудях важким каменем. 

Вона слухала — кожен звук, кожен подих дому. 

Скрип старої балки.
Гудіння холодильника.
Шурхіт вітру. 

Жодних кроків.
Ніби все спокійно. 

Але сон не приходив.