Глава 42

— Ти що робиш?! — вигукнула Вел, тримаючи палицю напоготові. — Хочеш, щоб він напав? 

Емі спокійно глянула на вчительку. Її очі світилися дивним сріблясто-синім блиском. 

— Він не нападе, — впевнено відповіла вона, не відводячи погляду від вовка. 

Вел напружено глянула на вовка. Той продовжував нерухомо стояти, як витесаний з каменю. Його очі пильно стежили за кожним рухом дівчини. 

— Що з тобою, Емі? — прошепотіла Вел, відчуваючи, як холодок пробігає спиною. 

Емі не відповіла, лише зробила крок уперед. 

У лікарні, закінчивши вечірні обходи, Мардж і Ілайна зупинилися перед великими металевими дверима із застережними знаками. 

— Вікно вже поміняли, — усміхнулася Мардж, показуючи на нове вікно. — Ще б дізнатися, хто й навіщо робить ті отвори в дверях. Це вже другий випадок. 

— А камера? — запитала Ілайна, її голос тремтів від хвилювання. 

— Що камера? — Мардж знизала плечима. — На записах поки що пусто — ще рано. 

Вона показала рукою на двері, провівши пальцями по свіжому сліду на металі. 

— Якщо не рахувати ці два останні випадки — більше ніхто не пропадав. Можливо, це просто... збіг? 

Ілайна нервово ковтнула слину. Дві жінки мовчки дивилися на зачинені двері. Освітлення над ними тьмяно миготіло, кидаючи плями світла на підлогу. 

— Ти ж сама не віриш у це, — прошепотіла Ілайна, стискаючи папку з документами. — Збіг... Таких збігів не буває. 

За дверима щось поворухнулося. Тіні зрушили. У маленьких віконечках на дверях раптом з'явилися обличчя. Люди, що були замкнені всередині, підійшли ближче й почали дивитися назовні застиглими очима. 

— Що сталося? — прошепотіла Ілайна, роблячи крок назад. 

— Не знаю, — відповіла Мардж, відчуваючи, як її серце пришвидшило хід. — Вони ніколи так не поводилися раніше. 

У цей момент почувся вий. Далекий, моторошний. Наче тягучий плач, що линув крізь стіни лікарні.
Раптово люди за дверима почали шалено гамселити по металу кулаками й кричати. Їхні обличчя спотворилися від жаху та болю. 

— Що... що відбувається?! — злякано скрикнула Ілайна, відступаючи ще далі. 

— Я не знаю! — Мардж обійняла налякану дівчину, змушуючи її відступити. — Відійди! 

У лісі було тихо. Гілки дерев застигли, ніби світ затамував подих. Біля озера, на галявині, сиділи підлітки. Після хвилювання всі трохи заспокоїлися. 

— Нарешті хоч трохи спокою, — зітхнула Кетрін, обіймаючи подругу. — Все вже позаду. 

— Так, — кивнула Кімберлі, вдивляючись у зоряне небо. — Подивіться, яке воно гарне... 

— Небо — мов картинка, — усміхнувся Майкл, зіпершись на лікоть. — Наче нічого й не було. 

Всі сиділи колом, приглушено розмовляючи. На ковдрі лежали канапки, вода й салати, хтось сміявся з невинного жарту. 

— Знаєте, — промовив Джаспер, відпиваючи воду, — іноді мені здається, що ми зараз прокинемося і зрозуміємо, що все це був лише сон. 

— Який саме "все"? — запитала Кетрін, підтягуючись ближче. 

— Все... Те, що сталося з нами — він не договорив. 

І раптом... простір знову прорізав знайомий моторошний вий.
Він ніби злетів із самих глибин лісу й ударив у груди. Холод пробіг спинами. 

— Що це було?! — злякано вигукнув Лукас, схопившись на ноги. 

— Ааах... — затремтіла Кімберлі й сховалася в обіймах Кетрін. — Знову той звук... 

— Заспокойся, — шепотіла Кетрін, погладжуючи її по волоссю. — Ми разом. Ми в безпеці. 

Усі вмить перестали говорити, озираючись у різні боки. 

— Це той самий вий... — сказав Майкл, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Той, що ми чули в клубі... 

— Тоді теж усе почалося з нього, — пробурмотів Джаспер, повільно встаючи. — Але зараз... він звучить інакше. 

— Він... не інакший, — тихо сказав Лукас, чіпляючись за рукав Джаспера. — Просто він далеко. 

— Наскільки далеко? — прошепотіла Кетрін, міцніше обіймаючи Кімберлі. 

— Не знаю, — відповів Лукас. — Але він далеко. 

Усі насторожено сиділи, затамувавши подих. Тиша лісу здавалася неприродно напруженою. 

Декс увімкнув радіо та спробував встановити зв'язок із дільницею:
— Кессі, це шериф. Прямуємо до озера за викликом. Очікуємо прибуття приблизно через десять хвилин. Прийом. 

Радіо затріщало, і з нього почувся голос диспетчера:
— Зрозуміла, шерифе. Будьте обережні. Останній прогноз попереджає про можливий туман у тій зоні. Прийом. 

— Уже бачу, — відповів Декс, дивлячись на дорогу, де туман повільно стелився по асфальту. — Дякую за інформацію. Кінець зв'язку. 

Джулія нервово постукувала пальцями по планшету, переглядаючи нотатки:
— Озеро закрите. Але це не перший випадок, коли туди хтось пробирається. 

— Молодь завжди тягне туди, де заборонено, — буркнув Декс, повертаючи на звивисту дорогу. — Особливо коли в нас, крім озера й клубу, в місті більше нічого й немає. 

Джулія знизала плечима:
— Так, ви праві, — опустила голову в планшет. — Але цього разу все може бути серйозніше — після того, що сталося минулого разу... 

Декс замовк, намагаючись згадати, що хотів спитати.
— А... що по вовках? Все спокійно? 

— Поки що так. Ніхто не бачив їх із того випадку, — відповіла Джулія, перегортаючи сторінку. 

Шериф зосереджено вдивлявся в дорогу. І раптом різко загальмував. 

— Що трапилося? — здивовано спитала Джулія, хапаючись за панель. 

— Прислухайся, — відповів Декс, вимикаючи двигун. 

Вона виглянула у вікно. Позаду зупинилась машина, з якої Том махнув рукою:
— Стоп! Щось чую! 

Поліцейські вийшли з авто. Повітря було холодне й вологе, незважаючи на сонячний день. 

— Щось сталося, шерифе? — підійшов Адам, тримаючи руку на кобурі. 

— Вий. Із того боку, — Декс показав у напрямку школи. — Ви чуєте? 

Усі напружено прислухались, стоячи посеред дороги. 

— Так, я теж чую... — тривожно сказав Том, розстібаючи кобуру. 

— Там Вел... Мені треба туди. — сказав Декс. 

— Це звучить інакше, ніж минулого разу, — зауважила Джулія, обіймаючи себе руками. 

— Думаєш, це щось серйозне? — запитав Том, дивлячись на шерифа. 

— Я просто хочу бути впевнений,  — відповів Декс, потираючи підборіддя. — Розділимось: я з Джулією — до школи. Ви з Адамом — до озера. 

— Шерифе, може, викликати підкріплення? — запропонував Адам, нервово поглядаючи в бік лісу. 

— Я сам хочу перевірити. Поки вони приїдуть — ми вже будемо на місці. Все. — У голосі Декса прозвучала злість. 

Поліцейські розділились. Один екіпаж поїхав до школи, інший — до озера.
У машині Джулія озвалася:
— Дивно... Якщо це вий, чому він один? Минулого разу їх було більше. І тоді вий звучав інакше. 

— Добре питання, — відповів Декс, стискаючи кермо. — Щось тут не так... Я це відчуваю. 

— Ви думаєте... це знову почалося? — прошепотіла Джулія, дивлячись на шерифа. 

— Молюся, щоб ні, — відповів Декс, натискаючи на газ. 

Вовк лежав на лежаку, спостерігаючи, як діти метушаться після вию.
"Дивні ці двоногі. Я вже заспокоївся, а вони все плачуть, кричать... Де Аза й Багі? Пішли в ліс — і пропали", — подумав він, поклавши голову на лапи.
Ешлі забилася в куток, намагаючись стримати сльози. Еджей сіла поруч, обіймаючи сестру. 

— Як думаєш, це знову вовки?.. — тихо запитала Саванна, дивлячись на друзів. 

— Не знаю, — відповів Хантер, нервово переминаючись з ноги на ногу. — Але цей вий… він був не такий, як раніше. 

— Або ми вже всі з'їхали з глузду, — кинула Кейт, сідаючи в крісло й стискаючи телефон. — Я намагалася дзвонити — ніхто не відповідає. Мережа не працює. 

— Серйозно? — перепитав Хантер, дістаючи свій телефон. — І в мене теж. Що за... 

Вовк підвів голову, подивився на них бурштиновими очима. Кейт здригнулася:
— І чого ти так дивишся? — усміхнулася вона, намагаючись розрядити атмосферу. 

— Гарний він, — прошепотіла Майя, гладячи його білу шерсть. 

— Гарний-гарний, — повторила Кейт, нервово покусуючи губи. — Треба щось робити. 

— І що ти пропонуєш? — запитала Саванна, схрестивши руки на грудях. 

— Та не знаю я... — зітхнула Кейт. — Просто сидіти разом і чекати. Шериф має розібратися. 

— Сподіваюся, все скоро скінчиться, — пробурмотів Хантер, вдивляючись у вікно. 

Усі сіли, мовчки дивлячись одне на одного. Тільки вовк не зводив очей з дверей.
"Щось не так", — крутилося в нього в голові. 

Емі дивилася на вовка — а він дивився на неї. Між ними стояла Вел, важко дихаючи, з обличчям напруженим від рішучості. Вона перевела погляд із звіра на дівчину й стисло прошепотіла: 

— Біжи! 

Та Емі не встигла зрушити з місця, як вовк загарчав і несподівано підняв лапу. Різкий рух — і вона вдарила Вел у груди. Її тіло сіпнулося, а з рота вирвався хрип. Кров бризнула на землю, наче пляма темної троянди. 

— Біжи, Емі… — Вел схлипнула, падаючи. Її рука судомно стискала рану на грудях, намагаючись стримати теплу рідину, що просочувалася крізь пальці. Очі Емі помутніли, мов затягнуті серпанком. У її погляді з’явилася порожнеча — глибока, майже бездонна. Щелепа зціпилася, і на губах зблиснули ікла. З риком, який був схожий на вовчий, вона кинулася вперед і схопила вовка за шию. Її хватка була нелюдською — мов залізні лещата. 

— Ти хто такий, щоб убивати? — прогарчала вона. Її голос звучав глухо й хижо, мов відлуння самої сутності її єства. 

Вовк завив, намагаючись вирватися, але його зусиль було замало. Рука Емі стискала мокре, слизьке хутро так, ніби вона була створена, щоб тримати здобич. Нігті видовжилися, перетворившись на гострі, вигнуті кігті. Дихання стало важким і гарячим, з грудей виривалися уривчасті зітхання. Волосся на потилиці наїжачилось, спина напружилася. 

І раптом… щось змінилося. Простір навколо здригнувся, мовби відповідаючи її люті. З-за повороту долинуло глухе відлуння кроків, що повільно наближалися, а за ними — тихий, хижий сміх. 

— Так-так-так… — пролунав голос. Глибокий. Впевнений. Владний.
З тіні вийшла Роккі. Йшла повільно, немов смакуючи кожен крок. Її усмішка була ледь помітною, майже грайливою, але в очах блищала крижана зосередженість. За нею, мов тіні, безшумно наближалися близнюки — Ліам і Райлі. Їхні силуети були темні й загрозливі, мов привиди, що виринули зі сну. 

Емі нарешті знову подивилася на звіра у своїй руці — ніби тільки тепер усвідомила, що досі його тримає. Її груди здригнулися — не від страху, а від прозріння. Щось у ній прокидалося. Незнайоме. Дике. Неконтрольоване. Вона не знала, що це, але воно вже керувало її руками, її голосом, її люттю. 

— Привіт, — мовила Роккі. Її голос був спокійним, майже лагідним. — Не бійся. Я прийшла не по тебе. 

Вона ступила вперед, кинула короткий погляд на закривавлену Вел і кивнула: 

— Ліаме, перевір вчительку. І забери Емі. — Тон став жорстким, мов лезо. — Райлі, займи її місце. 

Ліам мовчки рушив до Вел. Руки в кишенях, але погляд — уважний, насторожений. Він сканував простір, ніби чекав несподіванки.
Райлі підійшла до Емі повільно, впевнено. Її очі сяяли рішучістю — не дикою, а холодною, внутрішньою силою.
Рука Райлі легко торкнулася плеча Емі. Дівчина здригнулася — крізь її тіло прокотилася хвиля холоду, мов подих бурі, що ще не зірвалася. 

— Відпусти його, — прошепотіла Райлі. Її голос був м’яким, та в ньому звучала незаперечна сила. — Тобі ще зарано.
Емі перевела погляд на трьох постатей. У них відчувалася спільна енергія — темна, глибока, нерозривна. Сила, що об’єднувала їх, мов кров. 

Роккі підійшла до вовка. Її рука спокійно обхопила його хвіст — і ривок. Різкий. Точний. Без тіні жалю. Вовк завив від болю, але вона навіть не здригнулася. Її хватка була твердою, як у хижака, що знає свою перевагу. 

— І що далі мене чекає? — ледь чутно прошепотіла Емі. Її руки тремтіли. М’язи дрижали, ніби ось-ось розірвуться. А в грудях — не біль, а крижаний вакуум. 

— Нічого. Ти мене не цікавиш, — відповіла Роккі, дивлячись на неї з-за спини вовка. Усмішка не зникла, але в ній тепер читалося інше — відстороненість, крижана байдужість.
Ліам опустився навколішки біля Вел. Обережно торкнувся її шиї, завмер — і мовчки підвівся. 

— Вона померла, — сказав коротко. Його голос був твердим, але в очах майнула тінь болю. Він підійшов до Емі, взяв її за руку. Його дотик був теплим, майже обнадійливим. — Треба йти. 

Райлі тим часом уже тримала вовка, зайнявши місце Емі. Той гарчав і рвався з її хватки, але марно. Її рука стискала його шию з такою силою, що він міг лише дряпати лапами землю. 

— Потримай його, — кивнула Роккі подрузі, не зводячи погляду з Емі. — А ти підеш із ним. Тобі тут не місце. 

— Але Вел… я не можу її просто залишити, — прошепотіла Емі. Голос її тремтів, зривався. Очі затуманились слізьми, що стікали по щоках, змішуючись із брудом і кров’ю. 

Роккі мовчала кілька секунд. Її погляд спершу став м’якшим… а потім — холодним, як лезо. У зіницях промайнуло світло, схоже на відбиття місяця в крижаній воді. 

— Ти нічого вже не зможеш для неї зробити. А для себе — можеш. Йди. 

— Що з ним? — тихо запитала Саванна, не зводячи очей із вовка. 

Той застиг біля дверей, наче закам'янів. Еджей спробувала відтягнути його назад, але марно. 

— Він мов статуя... — прошепотіла вона, опускаючи руку з його хутра. 

— Та він що, цвяхів наївся? — кинув Хантер, намагаючись пожартувати. Він натиснув вовкові на плече, та той навіть не здригнувся. 

Майя помітила, як з його ока повільно скотилася сльоза. 

"Вибач, Вел..." — подумав він. У грудях щось стискалося від болю, і цей біль розливався по всьому тілу.