Глава 41

Дві жінки сиділи в кабінеті, втупившись у монітор. Ілайна почала терти очі.
— Якось пусто... Скільки нам ще чекати? — втомлено й розчаровано запитала вона. 

— Не дратуй, — відповіла Мардж. 

— А? — Ілайна піднялася з крісла й потягнулася. — Ой, я так хочу спати. 

— Добре, ходімо зробимо обхід. Якщо щось з'явиться — камера сама запише. 

— Ми витратили стільки часу, а результат — нуль, — додала Ілайна, заплющуючи очі й потираючи скроні. 

— Перестань. — Мардж теж встала й потягнулася. 

Вони вийшли з кабінету. Мардж витягла ключ із кишені халата й замкнула двері. Лікарняні коридори були тихими, тиша поглинала останні звуки. 

Мардж увімкнула ліхтарик і спрямувала його промінь уперед. Коридор був довгим, з дверима з одного боку, всі металеві, за ними сидять люди, дивляться через маленькі віконечка. 

— Нам обов’язково йти повз ці двері? — прошепотіла Ілайна, мимоволі сповільнюючи крок. 

— Саме так, — усміхнулася Мардж. — Щоб вийти звідси, — сказала вона рівно, але міцніше стиснувши ліхтарик. 

Їх кроки глухо відлунювали в порожньому коридорі. 

Діти виходили з класів, мов хвиля, що котиться шкільними коридорами — нестримно й галасливо. Приміщення стрімко порожніло. Лише Емі залишилася на місці. Вона стояла біля вікна, не зводячи очей зі спортивного майданчика. Сумка звисала з плеча, ніби вона й не пам’ятала, що тримає її.
Емі опустила голову. Її погляд зупинився на руках. Вони змінювалися. Шкіра вкривалася м’яким пухом, пальці видовжувалися й згиналися, перетворюючись на лапи. За кілька секунд усе минуло — і перед нею знову були звичайні людські долоні.
Вона повільно поворушила пальцями. Усмішка, що з’явилася на її обличчі, була дивною — хижою, задоволеною. Вуха загострилися, ворухнулися, вкрилися шерстю і насторожено вловлювали знайомі голоси зовні.
Емі підвела голову. На майданчику стояла її колишня компанія. Вона прислухалась. 

— Цікаво… Я й так уже вмію, — прошепотіла, усміхаючись уголос. 

На майданчику точилася суперечка. Напруга читалась у поглядах, у жестах — кожен кипів по-своєму. 

— Досить сваритися! — сказав Майкл, голосно, але без злості. — Поїхали всі разом на озеро. Як раніше. 

У його очах тліла надія, мов жар серед попелу. 

— Ти здурів? Я з ним не поїду! — Кімберлі різко вказала на Річарда, відступивши на крок. 

— А що я? Що я зробив? — озвався Річард, розгублений і ображений водночас. 

— Забув, як через тебе загинула Селеста?! — Кімберлі кричала, її голос дзвенів, мов розірвана струна. — Ти штовхнув її за двері, “жартома”! Зачинив… Вона кричала, плакала… А ти сміявся! 

Її рука злетіла блискавкою — ляпас пролунав на весь майданчик. 

— Я ніколи цього не забуду, чуєш? — сльози бриніли в її очах, голос захрип. 

Мішель підійшла до Кімберлі й схопила її за плечі, розгортаючи до себе. 

— Та він уже давно шкодує! Це було давно. А ти лише зараз згадала! — вона закотила очі й подивилася їй просто у вічі. 

— Ти захищаєш убивцю?! — вибухнула Кімберлі. Вона скинула руки Мішель і вчепилася їй у волосся, очі палали люттю. 

— Ааа! Заберіть її! — заверещала вона, сіпаючись з усіх сил. 

Емі все бачила. Усмішка залишалася на її вустах, але очі… змінювалися. То вовчі, то людські. Золотаві іскри спалахували в глибині зіниць, коли вона спостерігала за сваркою. Вона торкнулася скла — нігті ледь не залишили подряпини. 

На майданчику все завмерло. Немов сцена застигла. 

Кетрін підійшла ззаду й обійняла Кімберлі. — Досить, — прошепотіла. 

Та відступила. В її пальцях — пучок волосся. Вона кліпнула, наче щойно прокинулася. 

— Вибач, Мішель… 

— Ти… дурна, — буркнула та з образою й сховалася за Сару. 

— Ви що, забули ту ніч у проклятому клубі?! — знову вибухнула Кімберлі, озираючись на кожного з них, ніби шукаючи підтримки. — Як ми співали… сміялися… А потім — ті очі… ті пекельні очі в темряві… — її голос зламався, як надтріснута струна. Вона опустила голову, сльози потекли по щоках. 

Кетрін мовчки стояла позаду, обіймаючи її. Відчула, як Кімберлі здригається від плачу, і обережно повернула її до себе. Їхні очі зустрілись. Кетрін підняла руку й ніжно витерла сльози з її обличчя. 

— Кім... Ми пам’ятаємо, — прошепотіла вона, і в її голосі була тиша — не холодна, а співчутлива, мов згасле багаття, що ще зберігає тепло. 

Річард підняв із землі сумку. Його обличчя було порожнє, ніби з нього стерли всі емоції. 

— Я не їду. Я й так був проти, — сказав тихо й пішов, не обертаючись. 

Із-за спини Сари визирнула Мішель: — І що ми там забули? До того місця ж зараз навіть підходити заборонено. 

— А давайте до мене. Батьків немає, — знизила голос Сара, намагаючись змінити тему, зменшити напругу. 

— Що саме тоді сталося в караоке? — запитав Лукас, хоча сам не знав, навіщо це сказав. Він добре пам’ятав — спалахи світла, гучний сміх, а потім — темрява. Ті очі, що світилися. Страх, що паралізував тіло. І крик Селести. 

— А ти чим слухав? — здивувався Майкл. — Ти ж, здається, теж тоді був із нами. — Він зиркнув на Джаспера:
— Ти ж пам’ятаєш, він був із нами? 

Той почесав потилицю. — Був… 

Майкл кивнув і повернувся до Лукаса:
— То якого біса ти мені голову морочиш? 

— Був… але майже нічого не пам’ятаю, — відповів Лукас, уникаючи його погляду. 

— Ти сам щойно чув… Річард винен у смерті Селести. Він занадто пізно відкрив ті двері. Хоча… ми всі винні, — прошепотів Майкл, опускаючи голову. Голос його був майже нечутний. 

Після цих слів повисла гнітюча тиша. 

Лукас стиснув кулаки, нігті врізались у шкіру.  Джаспер відвернувся, його плечі сіпнулись — чи то від болю, чи від сорому. Інші стояли мовчки: хто з опущеною головою, хто витирає сльози. 

— Так, їдемо на озеро! Хто з нами? — запитав Майкл, намагаючись розвіяти напруження. 

— Я їду, — озвався Джаспер, ховаючи руки в кишенях. 

— І я! — крикнув Лукас, надто голосно, ніби хотів втекти від тиші. 

— А я — ні, — відрізала Мішель і, зітхнувши, пішла разом із Сарою, що все ще обережно торкалася пошкодженого волосся. 

— А ви? — Майкл перевів погляд на дівчат. 

Кетрін уважно подивилася на Кімберлі, яка все ще витирала очі.
— Ми поїдемо? — запитала тихо. 

— Я не знаю… а що ми там будемо робити? — прошепотіла Кімберлі, її голос тремтів, а в очах блищали сльози. 

Кетрін м’яко усміхнулася, взяла подругу за руку.
— Так, ми їдемо, — твердо сказала вона, ніби приймаючи рішення за них обох.
Її пальці міцно обхопили долоню Кімберлі, і та не пручалася. 

Разом вони рушили до машини, залишаючи позаду гіркоту нещодавньої сварки. Кроки відлунювали по асфальту, немов стираючи сліди сказаного. 

Емі стояла біля вікна, не кліпаючи. Її очі мерехтіли золотим світлом, а на губах з’явилася ледь помітна, загадкова усмішка. Вона повільно провела поглядом Річарда, який самотньо перетинав паркінг, і прошепотіла так тихо, що це могло здатися вітром: — Всі ми тут розплачуємося… за старі гріхи. 

Усі сіли в машину.
— Е-ге-гей! — вигукнув Майкл, заводячи двигун. 

— І навіщо ми погодилися? — пробурмотіла Кімберлі, насупившись. 

— Буде весело, розслабимось, — відповіла Кетрін, намагаючись усміхнутися, хоча в її очах ховалась тривога. 

— Хотілося б вірити, — тихо сказала Кімберлі, застібаючи ремінь і дивлячись на похмуре небо, де клубилися темні хмари. 

Машина під’їхала до Сари й Мішель. 

— Поїдете з нами? — спитав Майкл, опускаючи вікно. — Останній шанс! 

— Ні, дякуємо, — відповіла Сара, міцніше обіймаючи Мішель за плечі. 

— Ваша втрата! — гукнув Джаспер, і машина рвонула вперед, здійнявши за собою хмару пилу. 

Сара й Мішель дивилися їм услід. Їхні обличчя були затьмарені тривогою. 

— Щось мені неспокійно… — прошепотіла Мішель. — Може, варто було поїхати? 

— Все буде добре, — сказала Сара, хоч у її голосі бринів сумнів. — Ходімо до мене. 

Авто мчало лісовою дорогою. Усередині панувала тиша. Кожен заглибився у свої думки.
Майкл вів машину, зрідка поглядаючи у дзеркало заднього виду.
Кетрін дивилася у вікно, мовби намагаючись побачити щось у темряві дерев.
Кімберлі перебирала пасма волосся, стиснувши губи.
І раптом — десь із лісу — пролунало виття. Протяжне, моторошне. 

Дівчата сиділи в кімнаті Еджей. 

— Еш? 

— Так? Ти чого замовчала? — з цікавістю вона повернулась у кріслі до сестри. Та лежала на ліжку й щось друкувала в телефон. — Ау? 

Вона підняла голову й глянула на сестру.
— Еш, я тут написала. Декому. Зараз дізнаєшся, кому. 

— Кому? Кому-у-у? Ну-ну... — усміхнулася Ешлі й знову занурилась у домашню роботу. 

— А якщо я скажу, що це секрет? — хитро примружилася Еджей.
Ешлі відірвалася від зошита й зацікавлено подивилася на сестру. 

— Який ще секрет? Ти щось задумала? 

— Може, й так, — загадково посміхнулася Еджей. — Скоро дізнаєшся. 

Вовк лежав на своєму лежаку. Почувши кроки біля дверей, він підвівся й насторожено подивився в той бік. Його очі, здавалося, бачили крізь стіни, розрізняючи навіть тіні за порогом. 

Тишу раптом розірвав різкий дзвінок.
— Дзінь-дзінь! — пролунало в порожньому будинку. 

Вовк завмер, втупившись у двері, прислухався. Лапи ледь чутно ковзнули по підлозі. Шерсть на загривку злегка настовбурчилася, а вуха вловлювали кожен звук. 

Двері на другому поверсі повільно відчинилися, й на сходах з’явилися дві постаті. Сестри неспішно спускалися вниз. Їхні обличчя були сповнені здивування. 

— Хто це? — прошепотіла Ешлі, йдучи позаду. 

— Не знаю, — відповіла Еджей, вдивляючись у темряву за вхідними дверима. Її рука міцно стискала поручень. 

Вони обережно підійшли ближче. Сонячне світло, що проникало крізь вікно, створювало химерні тіні на підлозі. 

— Може, подзвонити татові? — зі страхом запитала Ешлі. 

— Чого? Будеш його турбувати, — усміхнулася Еджей, не зводячи погляду з дверей. 

Ешлі подивилася вбік — і побачила пару очей, що світилися в темряві.
— Аааа! — закричала вона й схопилася за сестру. 

— Ти чого?! — Еджей аж підскочила й різко глянула в той бік. — Та це ж Аш! Відпусти мене! 

— Він мене налякав, — нервово сказала Ешлі. 

— А ти налякала мене, — відповіла Еджей з усмішкою. — Ти що, нашого вовка злякалася? Йди за мною.
Ешлі здригнулася, але слухняно пішла за сестрою. 

Коли вони підійшли до дверей, Еджей обережно провернула ключ у замку й повільно відчинила. 

На вулиці було порожньо. 

— А хто дзвонив? — запитала Ешлі, виглядаючи з-за спини сестри. 

— Я! Гав! — з правого боку раптово вискочили Майя з Саванною. 

— Бу! — зліва одночасно вистрибнули Хантер і Кейт. 

— Ви що, здуріли?! — злякано вигукнула Ешлі, притискаючи руку до грудей. — У мене ледь серце не зупинилося!
Усі розсміялися. 

— Сюрприз! — хором вигукнули друзі. 

Вовк, побачивши знайомі обличчя, спокійно обійшов лежак і ліг, наче все це для нього — просто ще одна весела сцена в театрі під назвою "людське життя". 

Еджей обняла сестру за плече.
— Вибач. Я думала, буде весело, коли друзі прийдуть. Це сюрприз. 

— І заради цього ти змусила мене нервувати? — Ешлі похитала головою, але вже посміхалась. 

— Так, — з посмішкою відповіла Еджей. 

Майя, побачивши вовка, одразу кинулася до нього, м’яко відштовхнувши Еджей. 

— Ну що ви стали? Заходьте до вітальні, — сказала Еджей, відступаючи вбік. — Я приготувала щось смачненьке. 

— Одна вже біля вовка, — посміхнулася Ешлі. 

Майя вмостилася поруч і почала його гладити.
"Я знаю, що я гарний, але я не люблю цього," — подумав вовк, терпляче зносячи увагу дівчини. 

— Він такий м’який! — захоплено промовила Майя. — Як ви так доглядаєте його? 

— Ешлі, ходімо, — покликала Еджей. — Допоможеш мені. 

Компанія роззулася, зняла верхній одяг і повісила його на вішалки. Усі пішли до вітальні, розмістившись хто де: Хантер і Кейт на дивані, Саванна — у кріслі, Майя була біля вовка. Сонячні промені пробивалися крізь напівпрозорі фіранки, огортаючи кімнату теплом.
Хантер поклав ноги на журнальний столик, але швидко прибрав, помітивши осудливий погляд Еджей. 

Сестри зайшли на кухню, взяли воду, сік, чіпси, тістечка та фруктову нарізку. Ешлі все виклала на тацю, Еджей взяла серветки. 

— Як думаєш, з ними все буде гаразд? 

— З ким? — не зрозуміла Еджей, розливаючи сік. 

— З мамою і татом. 

— А... — вона знизала плечима. — Напевно, так. Вони ж не діти малі.
Повернувшись до компанії, дівчата поставили на стіл напої й солодощі. 

— Частуйтеся, — усміхнулася Еджей. 

— Виглядає неймовірно! — вигукнула Кейт, хапаючи тістечко. 

— А знаєте, що ми щойно бачили? — сказав Хантер з усмішкою, відкушуючи шматок. 

— Що? — поцікавилися Еджей. 

— Біля школи Кімберлі тримала Мішель за волосся! 

Усі вибухнули сміхом. 

Вовк повернув голову, подивився на них із легкою зацікавленістю, але потім спокійно поклав морду на лапи — мовляв, звичні ці людські драми. 

— Серйозно? — здивувалася Еджей, вмощуючись у крісло з пляшкою соку. — І що сталося? 

— Здається, вони посварилися через Річарда, — пояснив Хантер, доїдаючи останній шматочок. — Він, наче, винен у смерті Селести. 

— Ну, взагалі-то так! — присвиснула Еджей. — Кімберлі, здається, дружила з нею. 

— Так, — кивнула Кейт. — Вона там ледь не плакала від злості. 

— А що з озером і вовками? — запитала Кейт, сидячи в обіймах Хантера. Вона кинула погляд спочатку на нього, потім на Ешлі. — Ви ж казали, всі мали їхати, але ж озеро закрите? 

— Ніхто нікуди не їде. Там усе, як і було, — зітхнула Ешлі, повільно проводячи пальцями по волоссю. — Купатися досі заборонено. 

— Тільки не кажи, що знову через вовків, — скривилася Саванна. 

— Поліція каже, що це для нашої безпеки, — відповіла Еджей, відпиваючи сік. — Але конкретно нічого не пояснюють. Я думаю, це перебільшення. Вовки навряд чи нападатимуть. 

— А хто скаже правду... — прошепотіла Майя, не зводячи погляду з білого вовка, що тихо лежав на своєму лежаку. 

— Ну так... Той клуб і та ніч — ух! — Кейт здригнулася. — Аж мурашки пішли по шкірі. 

— А ви не боїтеся тримати вовка вдома? — запитала Саванна, кинула погляд на білого вовка, який дрімав у кутку. — Хоча він і врятував і Маю, і Емі. Красень. 

— Він з нами змалечку, — усміхнулася Еджей. — І він... особливий. 

— Особливий? — перепитав Хантер. — У якому сенсі? 

Еджей і Ешлі лише переглянулися. 

— Гей, досить переглядатися, — підштовхнув Хантер. — Кажіть уже! 

— Він розуміє нас, — м’яко сказала Ешлі. — Іноді здається, що він усе-все розуміє. 

— Ха-ха! — розсміявся Хантер, схопившись за живіт. — Та ну, ви серйозно?! 

Усі сміялися. "Чому ні? Я вас дуже добре розумію," — подумав вовк. 

У кімнаті панувала легка, невимушена атмосфера. Хтось жартував, хтось розповідав новини, хтось просто слухав і посміхався.
Тепле світло ламп лягало м’якими плямами на стіни, відбивалося в очах і створювало відчуття дому.
Білий вовк лежав на своєму лежаку, розслаблений і спокійний. Вуха злегка ворушились — не з настороженості, а скоріше з цікавості.
Він чув, як хрумтять чіпси, як Саванна сьорбає сік, як хтось зітхає крізь усмішку. Але найприємніше — сміх.
"Я щасливий, що чую їхній сміх," — подумав він, і ця проста думка розчинилася у теплі, що наповнювало груди.

Нарешті вони приїхали до озера. Вода була темною і спокійною, береги вкриті густим туманом. Спочатку ніхто не звернув уваги, що туман не просто стоїть — він насувався дуже повільно, немов крадучись. 

Вони вийшли з машини, і їхні голоси прозвучали надто гучно в цій тиші. 

Кімберлі витирала очі й дивилася в небо.
— Як гарно... і свіже повітря, — сказала вона, глибоко вдихаючи. 

— Так, природа — це кайф, — усміхнулася Кетрін. 

— Свіжо, аж мороз по шкірі, — додав Майкл, дістаючи з багажника ковдру. — Джаспере, візьми з другого боку, бо я сам не донесу. 

— Та ти коли став такий хиляк? — засміявся Джаспер, легко хапаючи ковдру однією рукою. — От так-то краще. 

Поки дівчата стояли біля машини, двоє друзів донесли ковдру до галявини й розстелили її на траві. Майкл озирнувся і крикнув:
— Ви чого там застигли? Ау?! 

— А? — відповіла йому Кетрін. 

— Ви що, там коріння пустили? Ходімо вже! 

— Уже йдемо! — крикнула Кетрін, підходячи до відкритого багажника.
Майкл і Джаспер скинули футболки на ковдру й кинулися до води. Їхні крики прорізали тишу, лунаючи між деревами. 

— Ура, озеро! — вигукнули вони одночасно, стрибаючи у холодну воду. 

Дві дівчини стояли біля багажника машини, спостерігаючи за друзями. 

— Там же, напевно, крижана вода... — пробурмотіла Кімберлі, повертаючись до Кетрін. — Скажи, будь ласка, нащо ми взагалі сюди приїхали? 

— А я звідки знаю? — знизала плечима Кетрін. — Думала, буде весело. Хоча, чесно кажучи, починаю сумніватись. Бери, — вона простягнула пакет подрузі. — І не стій тут, немов укопана. 

Кімберлі важко зітхнула, взяла пакет і пішла до ковдри, краєм ока поглядаючи на озеро, де веселилися хлопці.
— Вони поводяться, як малі діти, — пробурмотіла вона. 

— Ідіоти, — відповіла Кетрін, дістаючи з багажника решту сумок. — А це що? — вона нахилилася до чорного пакета. 

— Це моє! Ха-ха! — раптом вигукнув Лукас, підбіг і вихопив сумку. — Ну що, йдемо? 

— Йдемо, — відповіла Кетрін, зачинивши багажник. 

Вони пішли до ковдри. 

— А Кімберлі ж була подругою Селести, так? — запитав Лукас, кидаючи швидкий погляд на дівчину попереду. 

— Так, — буркнула Кетрін, повернувши голову до нього. — Ти ж був із нами в клубі, не прикидайся. Тільки не згадуй про Селесту при Кімберлі. Кажу серйозно — понадаю по шиї. 

Лукас опустив очі, і вони пішли мовчки. 

— Я вже шкодую, що приїхала... — зітхнула Кімберлі, ставлячи пакет із водою і сідаючи на ковдру. — У мене погане передчуття. 

З лісу, де тінь була найгустішою, за ними спостерігали очі. Яскраво-червоні, мерехтливі, ніби жаринки. Вони не кліпали і не відводили погляду.
Кімберлі завмерла. Вона побачила ці два палаючі вогники в темряві. Почала тремтіти. 

Кетрін підійшла пізніше, поставила сумку з їжею та сіла поряд, торкнувшись спини подруги. Відчула її тремтіння. 

— Що з тобою? — тривожно запитала вона, повертаючи Кімберлі до себе. 

— Там хтось є! — злякано вигукнула та. Її рука тремтіла, вказуючи на ліс. — Я бачила очі. Червоні! 

Коли всі подивилися в напрямку, де вона вказувала, там уже нічого не було. Ні звуку, ні руху. 

— Я нічого не бачу, — байдуже сказав Лукас, розкладаючись на ковдрі. — Може, тобі здалося? 

— Мені не здалося! — наполягала Кімберлі. — Я справді щось бачила! 

— Заспокойся, — лагідно промовила Кетрін, обіймаючи її. — Це міг бути відблиск… або якась тварина. 

А тим часом у воді, ніби не чуючи нічого навколо, плавали Майкл і Джаспер. Їхній сміх розносився над водою. 

— Вода супер! — гукнув Майкл. — Хто ще до нас? 

— Та ні за що! — буркнула Кімберлі, щільніше притискаючись до Кетрін. 

Тим часом з іншого боку лісу знову з'явилися очі. Вони були ще яскравіші, ніж перші, і дивилися вже не на озеро, а на школу, що стояла неподалік у долині. Повільно, наче примара, силует ковзав між деревами. 

На ковдрі дівчата перемовлялися, намагаючись не думати про те, що сталося. 

Сонце лагідно припікало, в повітрі плив аромат води й трави. Здавалося, день повертається до спокою. 

— Дивись, як радіють, — сказала Кетрін, кивнувши на хлопців. 

— Так, — відгукнулася Кімберлі, але її голос був тихим. — Та все ж… я впевнена, що там хтось був. 

— Може, просто втома, — зітхнула Кетрін, торкаючись її руки. — Все буде добре. 

З озера вийшли Майкл і Джаспер, краплі води блищали на їхніх шкірах. Обоє сяяли від щастя. 

— От це кайф! — вигукнув Майкл, трясучи головою, розбризкуючи воду на дівчат. 

— Та ти обережно! — обурилася Кетрін, прикриваючись. 

Джаспер сів поряд і простягнув руку до пляшки.
— Кімберлі, ти чого така напружена? — запитав він, відкриваючи пляшку з гучним клацанням. 

— Мені здається, що за нами хтось спостерігає, — прошепотіла вона, обіймаючи коліна. 

— Та ну тебе, — засміявся Джаспер. — Все добре, ми тебе захистимо. 

— Так, дівчата, ми ваші герої, — підморгнув Майкл, витираючи мокре волосся рушником. 

Лукас тим часом мовчки копирсався у своїй чорній сумці, час від часу кидаючи короткі погляди на ліс. 

— Що там у тебе? — поцікавилася Кетрін, нахиляючись до нього. 

— Нічого особливого, — швидко відповів і застібнув сумку. — Просто... деякі речі для відпочинку. 

Аж раптом із лісу долинув чіткий звук — хрускіт гілки, ніби по ній хтось ступив. 

— Ви це чули?.. — Кімберлі різко підняла голову й відштовхнула руку подруги.
Майкл підвівся, втупивши погляд у дерева. Джаспер завмер, пляшка в його руках затріщала від надмірного стискання. 

— Це, певно, білка... чи олень? — пробував жартувати Лукас, але голос у нього тремтів. 

Навколо запанувала тиша. Навіть птахи перестали щебетати, а озеро ніби завмерло, перетворившись на дзеркальну поверхню. 

— Хтось має піти перевірити, — прошепотіла Кетрін, але ніхто не рухався з місця. 

А з лісу повільно, ніби жива істота, почав витікати туман…