Глава 40

Тиша лікарняного коридору тиснула на вуха, лише ледь чутне гудіння миготливих ламп порушувало її. Мардж обережно ступила вперед, промінь ліхтарика ковзнув по кахляній підлозі, вихоплюючи з темряви розбите скло.  Гострі уламки виблискували, як крижані голки. Здалеку вона побачила ледь помітний відблиск, щось блищало на одному з уламків. Її серце забилося частіше. Вона підійшла ближче, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. 

Ілайна, тремтячи, притиснулася до стіни, її погляд був прикутий до темних кутів коридору. Мардж нахилилася, промінь ліхтарика сфокусувався на уламку скла. Тонка смужка шерсті, срібляста в світлі ліхтарика, ледь помітно тремтіла від протягу. Її пальці мимоволі стиснули ліхтарик сильніше. 

З темряви коридору вирвався вереск, від якого Мардж ледь не випустила ліхтарик. Її серце шалено забилося, а по шкірі пробіг холодок. 

— А може, не треба? — крикнула Ілайна, її голос тремтів, а зуби цокотіли. 

— Перестань лякати мене, — пробурчала Мардж, намагаючись приховати власний страх, не відводячи погляду від скла. 

Мардж нахилилася ще нижче, щоб краще роздивитися знахідку. Промінь ліхтарика вихопив з темряви тонку смужку шерсті. Вона здавалася майже сріблястою, а її кінчики ледь помітно здригалися від найменшого руху повітря. 

— Мені потрібен пінцет. Не стій там, як стовп, — сказала Мардж, її голос був напруженим, а руки ледь тремтіли. 

Ілайна зблідла і кинулася до кабінету. Вона тремтячими руками схопила пінцет зі столу і, ледь не спотикаючись, повернулася до Мардж. 

— Візьміть, — простягнула вона пінцет, її голос ледь чутно тремтів, а очі були сповнені жаху. 

Мардж взяла пінцет і, повернувшись до скла, обережно підняла шерсть. Холодний страх стиснув її серце, а по спині пробігли мурахи. 

— У нас знову проблеми, — промовила вона вголос, її голос ледь чутно тремтів. 

Вона посвітила ліхтариком далі й побачила на підлозі темну пляму крові. Мардж повільно пішла по кривавому сліду, який вів до інших дверей. На них також був отвір, схожий на той, що вони бачили минулого разу — ніби щось чи хтось прорізав метал. 

— Це знову повторюється, — прошепотіла Мардж, кладучи шерсть у стерильний пакетик, який дістала з кишені халата. 

Вони перезирнулися з Ілайною і без слів кинулися до кабінету, відчуваючи, як страх стискає їхні серця. Мардж схопила телефон, її пальці тремтіли, коли вона швидко ковзала по екрану, шукаючи номер мера. 

— Знайшла! — прошепотіла вона, натискаючи на виклик. Але замість гудків почулося лише: — Абонент тимчасово недоступний. 

Відчай стиснув її серце. 

— Та де ж він?! — прошепотіла вона, її голос був сповнений розпачу, а руки тремтіли. 

Вона набрала номер шерифа. Гудки... знову гудки... Ілайна, вся тремтячи, дивилася на Мардж, її очі були сповнені сліз. 

— Не хвилюйся, все буде добре, — сказала Мардж, хоча сама відчувала, як страх стискає їй горло, а у вухах чувся звук власного серцебиття. 

— Алло, — почувся нарешті заспаний голос шерифа у телефоні. — Мардж, чому телефонуєш? Щось сталося? 

— Так, сталося! — її голос зірвався. — Мер не відповідає, а в нас знову отвір і знову пропала людина. 

— Нам приїжджати? Чи все так, як той раз? Зроби просто фотографії і вишли, — в голосі шерифа відчувалась неприхована втома. 

— Ти мені поясни, який сенс тих фотографій і того всього, якщо ви нічого не робите? — Мардж не могла стримати роздратування. 

— Мардж, ми раніше не стикалися з цим, ми не знаємо, що це і хто це зробив, — зітхнув Декс. — Ти в нас лікар і вчена. Ти нам скажи, що то таке. 

— Там була шерсть і кров. За кольором шерсть схожа на попередню. І, до речі, де мер? 

— Я... я не знаю, - в голосі шерифа вперше прозвучала тривога. - Він мені не доповідає. 

— Дякую за інформацію, ми спробуємо розібратися, — відповів шериф. 

І на цьому розмова обірвалася. Жінка натиснула кнопку завершення виклику  
і повільно поклала телефон на стіл. 

— Вони не приїдуть, — в тиші кабінету пролунав тремтячий голос Ілайни. 

— Ні, ти сама чула, мера немає. А шериф попросив фотографії, каже, якщо це те саме, сенсу їхати немає, — Мардж підійшла до вікна, вдивляючись у темряву за ним. Цієї ночі маленьке містечко здавалося покинутим, хоча в кількох вікнах будинків ще горіло світло. 

— Мені страшно... хто це чи що це? Що робить такі отвори і краде людей? — зі сльозами на очах говорила дівчина. 

— Ти чого, а ну перестань, — Мардж підійшла до дівчини і обійняла її, намагаючись заспокоїти тремтячу Ілайну. — Не хвилюйся, все буде добре, — хоч у голосі відчувалася глибока тривога. 

Шериф сидів у своєму кабінеті, вдивляючись у фотографії, які надіслала Мардж. На знімках був отвір у металевих дверях, акуратно вирізаний, без жодних слідів інструментів. Його пальці нервово постукували по столу, а в голові крутилися безліч запитань. 

Стук, стук. 

— Шериф, можна? — запитала Джулія, просовуючи голову у двері. 

— Так, так. Заходь, — Декс потер підборіддя і підняв на неї втомлений погляд. 

— Ви щось зрозуміли? Це вже друга палата… — її голос звучав тривожно. 

— Сліди ті самі, — Декс похмуро похитав головою. — І я не розумію, як людина може зробити отвір у металевих дверях і вибратися. 

— А може, це не людина? — тихо, але з виразною тривогою в голосі сказала Джулія. 

— І ти туди ж! А хто тоді? І це ж маячня якась! — вигукнув Декс, його голос набув роздратованих ноток. Він потер скроню, відчуваючи, як наростає головна біль. 

Удома дівчата сиділи у своїх кімнатах нагорі. Вовк лежав на лежаку, його вуха, як локатори, вловлювали кожен звук. "Де ж пропали Аза і Багі?" — подумав він, неспокійно поворухнувши вухами. 

Вел сиділа у вітальні, чекаючи на Декса. Вона вже дрімала. 

Еджей вийшла з кімнати на другому поверсі. Вовк підвівся і пильно почав слухати, що відбувається нагорі. Еджей підійшла до кімнати Ешлі, легенько постукала і зазирнула всередину. 

— Ти вже все написала? — запитала вона з хитрою усмішкою. 

— А тобі що? Не можеш сама написати завдання? Там же легко, — відповіла Ешлі і почала пояснювати сестрі. 

Емі сиділа на ліжку й дивилася у вікно. Надворі вже сутеніло, але вона не відводила погляду від неба. Її пальці нервово стискали ковдру. Майя, проходячи повз, побачила, що двері до кімнати сестри відчинені, і зазирнула. 

— Емі, у тебе все гаразд? — стурбовано запитала Майя. 

Емі не відповіла. Вона підвелася, підійшла до вікна, а потім різко повернулася. Очі її палали червоним вогнем. 

— А-а-а! — закричала Майя. 

— Ахаха, — засміялася Емі, знімаючи червоні лінзи. 

— Я все батькам розкажу! — вигукнула Майя, кинувшись зі сльозами на очах до своєї кімнати. 

Емі лише посміхнулася і знову повернулася до вікна. Із її рота вирвався тихий, протяжний вий. 

Вовк підскочив з лежака і насторожено подивився на двері. 

— Ти чого? — запитала Вел, з тривогою глянувши на нього. 

У цей момент вхідні двері відчинилися, і до будинку зайшов втомлений Декс. Він глянув на вовка, потім на Вел, яка підійшла до нього. Вони обійнялися, поцілувалися й разом піднялися нагору. Вовк продовжував дивитися на двері.
"Хто виє?" — думав він, відчуваючи неспокій. Він тихо вийшов із дому й подивився в той бік, звідки долинув вий. Але там нікого не було. Вий стих. Вовк повернувся до будинку. 

Наступного ранку він прокинувся й побачив, що всі знову метушаться. Він підійшов до своєї миски й почав їсти. Декс сидів за столом і пив каву. Вел готувала сніданок для дівчат, які ще були нагорі. 

— У тебе все гаразд? Ти останні дні якийсь дуже задумливий, — Вел подивилася на Декса, витираючи руки рушником. 

— Та так, у нас знову отвір, і я вже не знаю, хто їх залишає, — відповів Декс, його голос звучав втомлено. 

— У тебе все вийде, — Вел обійняла його за шию і ніжно поцілувала в щоку. 

"Отвір… Отвори… Що це таке?" — задумався вовк, спостерігаючи за розмовою. 

У лікарні Мардж ходила повз палати з отворами, уважно їх розглядаючи. Вона нічого дивного не помітила. Вони були одночасно схожі й різні. 

— Що ви робите? — запитала Ілайна, спостерігаючи за нею. 

— Дивлюся. Ходімо, допоможеш, — сказала Мардж, не відриваючи погляду від дверей. 

— Куди? — Ілайна зморщила лоба. 

— Досить розмовляти. Йди за мною. 

Вони підійшли до кабінету. Мардж відчинила шафу й дістала щось. Вийшовши, зачинила двері й рушила далі. Вони зупинилися біля зачинених дверей. 

— А тут що? — з цікавістю запитала Ілайна, зупиняючись перед зачиненими дверима. 

Мардж мовчала. Вона дістала з кишені зв’язку ключів, знайшла потрібний ключ, вставила в замок і відчинила двері. 

— Давно я не відчиняла ці двері... Де ж тут світло? — вона намацала вимикач і натиснула. Загорілося тьмяне світло: одна лампа не працювала, інша миготіла. Але це її не зупинило. Вона зайшла всередину, знайшла велику драбину і потягнула її на себе. 

— Обережно! — вигукнула Ілайна, ловлячи драбину, що мало не впала на неї. 

— Не спи! — крикнула Мардж. 

Ілайна в останню мить підняла руки й підтримала драбину. 

— Навіщо вона вам? 

— Ти йди, а не стій. 

Дві жінки понесли драбину до зачинених дверей. Вони проходили повз кабінет, повз двері з отворами, поки не зупинилися біля зачинених дверей, які вели на другий поверх. 

— Ви чого? — здивувалася Ілайна. 

— Побачиш. Тримай знизу, щоб я не полетіла, — сказала Мардж і полізла нагору. Вона зупинилася на вершині та почала нишпорити в кишені, шукаючи щось, дістала камеру й повісила її, спрямовуючи в бік дверей. — Все, — сказала вона.

— Ух ти, тепер ми будемо бачити, хто це був, — захоплено сказала Ілайна. 

— А ти думала? — Мардж усміхнулася, спускаючись униз. 

У школі діти сиділи на своїх місцях, тривав урок. Емі сиділа, втупившись у парту, не помічаючи нічого навколо. Її очі змінювали колір — то ставали червоними, то поверталися до людських. Пальці теж постійно змінювалися — ставали вовчими, а потім знову людськими. Вона стискала їх у кулаки, ховаючи під партою. Серце гупало, а дихання ставало важчим. 

Роккі крадькома спостерігала за нею з-під лоба. Вона озирнулася на клас, перевіряючи, чи хтось ще помітив ці дивні зміни. На щастя, всі були зосереджені на дошці та вчительці. 

Емі підвела голову, її погляд блукав по класу, а серце стискалося від страху. Раптовий прилив паніки охопив її, і вона різко підхопилася, мало не перекинувши стілець. 

— Ти куди? — суворо запитала вчителька, здивовано піднявши брови. 

Емі, не слухаючи її, різко відчинила двері й вибігла в коридор. Вона зупинилася біля сходів, упираючись руками в холодну стіну. Її дихання було уривчастим. Очі поступово набули людського вигляду, і вона нарешті отямилася. 

— Що я тут роблю?.. — прошепотіла вона, озираючись довкола, ніби щойно прокинулася від сну. Її голос тремтів, а всередині наростало відчуття тривоги. 

Зітхнувши, вона провела рукою по волоссі, зробила глибокий вдих і повернулася назад до класу, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося. 

У кабінеті, наповненому тьмяним світлом моніторів, Мардж сиділа перед екраном і пильно вдивлялася в зображення. 

— І що ми тут бачимо? — пробурмотіла вона, нахиляючись ближче до екрану. Поруч стояла Ілайна, схрестивши руки на грудях. — Ви впевнені, що камера щось зафіксує? 

— Ілайно, ми тут побачимо, хто вилазить з отвору чи хто приходить за ними, — твердо відповіла Мардж, не відриваючи погляду від монітора. 

Вовк вийшов із дому, його лапи м'яко ступали по землі. Він підняв голову й глянув у бік лісу. Там щось було… щось не так. 

Над верхівками дерев він помітив туман. Він рухався повільно, наче живий, огортаючи собою гілки й поступово насуваючись на місто. Густий, сірий, важкий – він ковзав уперед, поглинаючи простір.
Вовк нашорошив вуха, ловлячи кожен звук. Проте навколо панувала тиша, лише вітер видавав ледь чутне завивання. 

Він примружив очі, вдивляючись у далечінь, але туман був настільки щільний, що крізь нього нічого не можна було розгледіти. Холодний вітер пройшовся по його шерсті, і вовк відчув, як по спині пробіг мороз.